ГИЙ, СПUВАВУ СПUВАНОЧКЫ, СПUВАВУ, СПUВАВУ!..
Спередслово до чотырьох книг "СПUВАНОК",
упущованых отдїлно єднов книгов
Было горячоє лїто 1995-го – юній, авать юлій! – я, фест зголоднїлый, повернув им из широкого арсагу Мішкольц-Будапешт у сїлську корчму пополуденковати.
Пять ци шість соломляных столикuв, убкладені иппен аттакыма соломляныма стuльцями, стояли просто сперед хыжі пуд сливами, попуд столы важно похожовали квокавучи та буль-булькавучи кури, пулькы…
Корчмарька принесла ми заказаноє, и – пропала.
Я спокuйно полуденковав. Й лем домак успокоєный учув им ош из якогось горшка прилїпленого на сливу чути спuванку – слuв тuйтакый ниє, а музыка чардашна.
Іда ся в ня давно кuнчила, корчмарька была уплачена, а я сидїв и слухав музыку.
Процїженоє сливляныма конарями сонце майже ош до ня ни доходило у свойuв лїтнuв горячіни, а пуд тоту чардашну музыку в голові ми ся плели русинські слова.
Зажмурив им очи, и відїло ми ся, ош мuй осuськый цїмбор Иван Попович по бетярськы спuвать сисї русинські слова пуд тот чардашну музыку.
Лем увичирї м записав слова, што йих народила музыка в соломлянuв корчмі – “Спuванку за Анничку”.
Пак потuм за тыв спuванков ми ся потягли й ині.
З помеже вшыткых май ня яло слухали, кой им читав довгу – онь на дванадцять катренuв! – “Спuванку за солонину”.
Иппен її м прочитав на гостінї в мукачuвськuм училищи, куды директор сього училища Василь Ковбаско у маю 1996-го года запросив Ивана Поповича, мене, мукачuвськых “авторитетuв”, а меже ними й май знаменитого Гешу, котрый “авторитетно” контрольовав и держав у свойых руках ушыткый чорный бізнес у Мадярщинї, Чехиї, Словакий й Западнuв Украйинї.
На тuв гостінї сидїв им иппен пиля Геші. И кой им дочитав свої русинські стихы, та Геша ми каже:
– А у вас тых стишкuв много?
– Доста, – кажу му я.
– Но та чому бы з того ни вчинити книжичку?! Най бы чилядь наша й читала по нашому.
– Най бы, – кажу, – най! Айбо така книжичка й гроші хоче…
– Кuлько? – звідать Геша, допивавучи сuк.
– Ни знаву. Тото лем издатиль годен пораховати.
– Но, та най порахує, а вы прийдете ид минї и вповісте ми, ош кuлько на таку русинську книжичку треба.
Гикой на крылах, литїв им из тої гостины в Ужгород.
– Дві тисячі доларuв, – твердо ми вповів издатиль.
А вже м на другый динь быв у Геші.
Геша ня услухав.
По газдuськы посяг руков у задньый жеб и утяг удтuть цїлу рулу стодоларuвок. Удличив ми двадцять, и каже:
– Хочу відїти русинську книжку.
Гроші м того такый дня уднuс до издатиля, и – назад до Геші! – прошу го ся сфотографовати дїла книгы.
И сисе Геша вчинив.
Пак им попросив уд нього дозволу назвати го в книзї не за паспортом – Токарь Михайил Иванович – ай за “авторитетнов” назывков – Геша!
И – дuстав им дозвuл и на сисе.
Товды м побіг до Ілницї до цїмборы-художника, обы ми табліцї до книгы намальовав. Тот сперву перечитав рукопис, а дале каже:
– Я ся з аццякым ни зязуву – тото чиста полїтика…
Таблицї до книгы ми намальовала моя менша донька Богдана.
А вже кой книжка была готова, та кой ї пак уздрів тот ілницький художник, лем у долонї плеснув:
– Кыбы быв я знав, ош там буде Геша, та я быбыв нараз намальовав. Бо товды ниякый бы ня рекет ни кынув ни в Мадярщинї, ани в Словакиї ци Чехиї – указав бым себе пудписаного пиля обращика Геші, и – всьо!
Айбо по бuйцї пястьми ни махавуть!
Домu Гешови м принuс сто дарабuв тої книгы. Геша угнав из хыжі свойых охранникuв, налляв менї й собі по погарчикови конячку, устав и каже:
– За світлый динь русинuв!
Айбо щи до світлого русинського дня настав динь чорный – 25 децембра 1998-го года у Гешу урагы русинuв упустили пядисят вuсuм куль из автомата й піштолї, вuсuмнадцять ран на тїлї великого русина были смертелныма.
Но та й щи за Гешового живота почало ся довкола мої книгы “Наші спuванкы” чинити штось страшноє.
Обы ни быти онь надто субєктивным, буду цитовати подаякї товдышнї новинкы.
Регіоналный информаційный тыжневик “РІО-інформ” уд 14 сектембра 1996-го года писав у артикулї-статї “Як книжка Івана Петровція “Наші спuванкы” скандал учинила”: “Ні Іван Петровцій, який, до речі, є автором півтора десятка книжок, ні численні спонсори, які посприяли видати русинську поезію «Наші спuванкы» (1996 р.), не сподівалися, що одного вересневого дня потраплять у немилість Президенту України Л.Кучмі. Кажуть, що сталося це все завдяки нашому землякові Василю Шепі, який, працюючи радником глави Української держави з питань аграрної політики, і підніс видання закарпатця Леонідові Даниловичу. Останньому, мабуть, не сподобався вірш «Прізідент на півставкы», видрукуваний на 35-ій сторінці. А масла у вогонь підлив виступ Голови НРУ В.Чорновола на зустрічі Л.Кучми з лідерами парламентських фракцій, де член українського парламенту на весь голос і прямо заявив, що книжка закарпатського поета Івана Петровція – це антиукраїнське, антипрезидентське, антипарламентське, антидержавницьке видання.
У Києві вдарив грім, а в Ужгороді почали хреститися. В обласну держадміністрацію в стилі старих компартійних часів надійшла команда розібратися з автором, спонсорами (а ними виступили і державні чиновники), мовляв, як це так, що вони фінансували видання, спрямоване проти української державності, незалежності? Навіть з приводу цього сам Президент Л.Кучма телефонував Сергію Устичу й мав з ним не вельми приємну розмову. Спонсорів видання, зокрема, в.о.голови Іршавської райдержадміністрації С.Бобика, радника голови облдержадміністрації О.Сабелка, директора Свалявського держлісгоспу Ю.Кеменяша, В.Біланина з Ужгорода та інших було викликано на килим у «білий дім», де вони васноручно писали пояснення. Не виключено, що за спонсорування «Наших співанок» позбудуться своїх посад С.Бобик та О.Сабелко».
Всеукрайинська новинка «Молодь України» уд 17 октовбра 1996 года у артикулї-статї «Президентові співанки не сподобалися» писала: «Народний депутат України В`ячеслав Чорновіл подарував Президентові Л.Кучмі книжку Івана Петровція «Наші співанки (русинська поезія)», помітивши окремі співанки. Але Президентові співанки не сподобалися. Про що одразу ж стало відомо у Закарпатській облдержадміністрації. І можна зрозуміти чому.
У книжці по-русинськи «оспівується», як український народ «поневолив» русинів. Особливо емоційно І.Петровцій виражає своє ставлення до галичан:
«На високій полоніні
Вовк г…но твердоє ість,
Щи май твердий, щи май мерзкый
Галицькый нацїоналїст».
З не меншою любов`ю «оспівано» Л.Кравчука, Л.Кучму.
Цікаво, що видання фінансували і деякі державні організації, які, кажуть, тепер збираються подати автора до суду. Головний же спонсор «співанок» – мукачівський бізнесмен на прізвище Геша».
Закарпатська новинка «Срібна земля-фест» у № 25 уд 10–16 октовбра 1996-го года у артикулї-статї «Не сміши гузицю, або «гурькый куниць» закарпатського Бодлера» ушкірялася: «Ім`я Івана Петровція привернуло увагу після появи у книгарнях два роки тому книги Шарля Бодлера «Літанії Сатані». Серце гріла думка, що перлини світової лірики вперше перекладені на українську саме нашим закарпатським літератором. Та ще й який добротний переклад! Звернення до французького символізму ХІХ ст., стиль та манера – усе говорило про появу на закарпатському літературному обрії вдумливого і чутливого митця. Залишалося лишень чекати, коли Бодлерове зерно зійде оригінальними творами Івана Петровція, його найпалкішого шанувальника. Посеред нашої суцільної провінційності душа сподівалася на щось справді визначне, навіть вершинне. Так думалося тоді, після дивовижних Бодлерових «Малих поезій в прозі».
Проте все на свої місця розставив час. Чи пак, щойно видана збірка поезій «Наші спuванкы». На жаль, із гидкого каченяти не постав красень-лебідь.
Цікаво, чи не тремтіло перо в І.Петровція, небожа видатного українського письменника Федора Потушняка, коли вимальовувало «вкрайинськый окупант», «вкрайинські лымпакы» чи «заброды». Але це, так би мовити, ліричний відступ. У політичній ліриці не до сюсюкання. Як у поетичній метафорі а ля Петровцій:
– Де є злодій май страшный, вать де є блядь
Май мерзка, гикой в парламинті сидять?!
(Цікаво, кого з народних депутатів від Закарпаття має на увазі «писатиль!?)
Що ж, Бодлерівська слава вийшла Петровцію не по зубах. «Писатиль» знайшов інший вихід, давно випробуваний Геростратом».
Кыйовська (всеукраїнська!) новинка «Час» уд 20 сектембра 1996 года у артикулї-статї «Закарпаттю сумно стало, та сумно стало, та гей!..» поправдї «сумує»: «І от потрапила мені до рук книжечка «Наші співанкы» (автор Іван Петровцій, видавництво «Палащуківський шор» і «Чікіська файта», наклад невідомий). Зізнаюся, спершу поставилася до «Співанок» як до такої собі етнографічної цікавинки. Аж гульк! – «цікавинка» не лише етнографічна:
… Кучма ни знать по-вкрайинськы
Ни слова вповісти.
Раз сякі в них прізіденты,
Та якы в них люде?!.
Гий, буде з ня прізідент!
А вбы ня біг – буде!
Кой всьо піде по графіку –
Дождї та й зарплаты,
Дам дітьом трон прізідентськый –
Можуть в нього срати…
Кить украйинцы ни гонны
Без сиї забавкы
Най робить в них прізідентом
Клінтон на півставкы.
Щоб не було сумніву стосовно симпатій «русина» Петровція до «галичан», тобто до українців, читач має затямити:
Нїмиць быв колись фашистом,
Мадяр тоже быв фашист.
Май страшный фашист у світі
Галицькый націоналіст.
Раз Бог дав так – най так буде,
Туй нитко нич вповість.
Дасть Бог – здохне в свойuв злости
Галицькый нацїоналїст.
Та што там «галицький націоналіст»! Програма «політичних русинів» – у «шедеврі» їхнього речника Петровція «Русинськоє думаня»:
Усьо в нас было, ги в люди:
Йивропа – мати нам єдина!
Айбо в єден нищасний динь
Нас поневолила Вкрайина
І «живе вкраїнський окупант на Путкарпаттю, ги у царстві». Та от «вже й команішты поздыхали».
Лише додам, що виданнячко це (сто тридцять сторінок, на чудовому папері, з фотозніками) з`явилося сперед очі ошелешеного читача не без участи цілого сойму представаників місцевої еліти. Щоб книжка вийшла, «много помогли» Володимир Біланін (директор ужгородського експериментального заводу); вже згадуванї: Георгій Кеменяш (колишній перший комуніст Свалявщини, а нині керівник лісового господарства, претендент на посаду директора технічного коледжу) і великий «русинський артист Пол Роберт Магочі (Торонто – Волоське – Нью-Джерсі) – чи не той це, випадково, Магочі, чиє прізвище фігурувало у списках агентів КГБ, розсекречених під час «оксамитової революції», в Чехословаччині? А ще – Степан Бобик, в.о.глави Іршавської держадміністрації; Василь Ковбаско, депутат обласної Ради. І, нарешті, Олександр Сабелко, радник-помічник… глави Закарпатської облдержадміністрації Сергія Устича.
У який же спосіб «много помогли» пїїтові Петровцію в оприлюдненні його одкровень державні чиновники? Це теж свого роду «цікавинка»…
Отже, хто смикає за ниточки оперетково-маріонеткових «русинських» угруповань? Га, пане Устичу? Чи не адміністрація, бува»?..»
«Аристократична» всеукрайинська «Літературна Україна» уд 13 марта 1997 года в артикулї-статї «З українського поета – в русинські асенїзатори» посыпать собі попелом голову:
«Якось, – вже не пам`ятаю, чи мені хтось продекламував, чи сама я десь прочитала, – став мені відомий чотиривірш, у якому з вживанням слів, що їх в інтелігентному товаристві не вживається, таврувався, – слово з лексики колишніх радянських публіцистів, – «мой та й мерзкий» галицький націоналіст. «Це Іван Петровцій? – здивувалася я. – Не може бути! Я ж Петровція добре знаю, це талановитий поет і людина європейської освіченості. Він таких слів не вживає».
І, мабуть, залишилася б я при своїй думці, якби не потрапила мені в руки невеличка книжечка, на якій рожевим по чорному написано: «Іван Петровцій. Наші співанкы», а на звороті ще й світлина, щоб уже ніяких сумнівів не було: а раптом це не той Петровцій? А всередині?..
Тут я хочу відразу зазначити: я не беруся стверджувати, що ніякої окремої русинської нації і русинської мови «не було, нема і не може бути». Я надто добре пам`ятаю, як це саме говорили про українську націю і українську мову. До того ж, я ніколи не займалася цим питанням, я не історик, не етнолог, не лінгвіст. Думаю, що повинні бути об`єктивні наукові критерії, за якими визначається: це окрема нація чи етнічна група, це окрема мова чи діалект. Отож нехай збираються наукові конференції та ще й з участю незаінтересованих сторін для повної об`єктивності, нехай виносять свої вироки. Суб`єктивно я вважаю, що людина має право відносити себе до будь-якої нації чи навіть проголошувати себе родоначальником нової нації. Але це зовсім не ознаає, що такий «родоначальник» має право оголошувати свою квартиру на п`ятому поверсі дев`ятиповерхового будинку суверенною державою і встановлювати дипломатичні відносини з іншими державами. Тут уже, як мінімум, потрібен лікар-психіатр.
Тому я спокійно поставилася до того, що співанки Івана Петровція написані мовою, досить далекою від літературної української мови. Ну, захотілося поетові ввести в літературу місцевому говірку – хто йому може мати це за зле?
Але зміст тих співанок! Ну, що вже на першій сторінці автор заявляє: «Втоплю свою гію в палинці, в вині», – нехай. Адже в Омара Хайяма на кожному кроці вино, але це не заважає його поезії залишатися високою поезією. Тому й у наступному вірші я спокійно сприйняла рядок: «И п`єш палинку, ги мед».
І так воно йде далі з вірша у вірш: п`янка, бійка, жінки. Причому жінки лише одного типу, про яких сам Іван Петровцій признавався: «Но, а курвів я просто… обожаву!» І ще один фізіологічний акт, про який я вже згадувала, який звичайно робиться наодинці і про який не прийнято розповідати нікому, окрім, хіба, лікаря. Ось ще кілька рядків зі співанок (нехай уже буде авторське визначення, бо назвати це віршами я не можу, навіть якщо взяти в лапки): «Я за палинку співаву і за коняк дорогый», «И товды я Марьку за цицькы строщив».
Він затягує туди всіх, хто йому сплива на думку: Ньютон – паскуда, Іван Попович – безголосий, Платон задушився платом (?), Карпати – рай для злодіїв, Верховина – мати, яка не може назвати синові ім`я батька.
Закрила я книжку, і все ще сама собі не вірю. Ні, невже таки це той самий Петровцій? Той, що присилав мені свої поетичні книжки, той, якому я присвятила окремий розділ у своїй розвідці про сучасну поезію «…Та інші»? Не може бути, той Петровцій розмірковував:
Об`єми хмар –
матеріальні речі,
а поміж них –
блакитна порожнеча?
Чи теж – об`єм,
що хмар торка краями?
І виходив при тому на творчі пошуки геніального Архипенка.
І, останнє, побачила у вихідних даних книжки, що художнє оформлення робила Богдана Петровцій.
Іване, побійтеся Бога!»
Галина Гордасевич,
галицька націоналістка.
Пряшuвська«Народны новинкы» (Словакия) у № 49–50 за 1996 гuд у артикулї-статї «Українськый варіант плуралітной демократії (або: може русинськый поет презідента Україны «чіпати?)» декларує аттакоє:
«Не може, то ся пересвідчів поет і перекладатель поезії з Підкарпатя – Іван Петровцій, котрого многы Русины Словенська знають, многы знають і ёго творчость, дакторы сьме ся з ним недавно стрітили в Пряшові, де як научный працовник выступав на сімпозію Языкы і културы народів і народностных меншин, котрый быв організованый в рамках ІІ конгресу Европейской федерації народностных меншин Мезон де Пеї, а ту нас заінтересовав своїм выступом по французькы. Зато нас померзило, кедь сьме ся о місяць дізнали, же проти тому чоловікови підняла ся на Україні кампань під руководством самого єй презідента, бо го задліла авторова найновша книжка поезій на русинськім языку – НАШІ СПІВАНКЫ, главно, єдна з них – ПРІЗІДЕНТ НА ПІВСТАВКЫ.
На Підкарпаттю настав шкандал.
“І не зато, же заводы і фабрикы стоять, і не зато, же учітелі штрайкують, бо не дістали выплату, – як в іронічнім дусі ся пише в ч.38 областного тыжденника Підкарпатя – ЄДИНСТВО – ПЛУС із 21.9.1996, – і не зато, же наклады ростуть, а пензії ся не виплачують. І не зато, ж од голоду і безробіття великім втікають геніалны мозґы на проклятый Запад. Шкандал взник у Києві, праві там зачали ліс рубати, а на Закарпатя силно тріскы полетіли. А ціло діло є в планім знаню чуджіх языків єдного з порадців презідента Україны.
В тім році вышла на Закарпатю книжка на Русинськім языку. Притім тота книжка поета Івана Петровція Наші співанкы не высмівує родный поетови русинськый язык, але го піднимать на достойный пєдестал.
Тоту книжку нашому важеному Презідентови підсунув і переклав устно (або письмово?) з русинського на українськый язык порадця Леоніда Даниловіча про аґрарны вопросы, академік Василь Шепа, наш родак. Переклад быв зьявно неадекватный. Академік, як дійсный аґрарник, наісто, тримав ся основного прінціпу – чім ліпше погноїш землю, тым векшый буде уроджай, притім академік Шепа сам не без гріху. Праві він быв спонзором штирнадцятой книжкы Івана Петровція (Квіты зла, Шарл Бодлер, переклад із французького языка, 1995 р.).
Не збачів, не хотів видіти порадця презідента, же за щітом юнацтва, бетярьства, докінця куражі, автор Нашых співанок скрывать свій біль за осуд свого народу. Русины суть, но їх ніт. Голод і безробітя єсть, но писати о них якось то не по штатному. Чом так силно заділа тота книжка і бывшого слободолюба, председу Народной рады Україны п.Чорновола. Якраз він на стрічі презідента з лідерами дакотрых партій на повный голос повів, же книга русинськой поезії Івана Петровція Наші співанкы є штирираз АНТІ… Но зато АНТІ, же в ній барз много правды? Но може быти даколи барз много правды?»
Як пише у свому письмі з 27.9.1996 автор книжкы, котра «шкандал вчінила», «Зняли вже з роботы директора ужгородськой печаті. Ведеся судова справа й проти иншых отвічальных робочых печатного комбінату, де моя книжка русинської поезиі «Наші співанкы» была упущена. У сектембрі мене будуть выключати из Спілкы письменників Україны. За вто, як я ся до сього діла ставлю, можеш почитати з мого інтервю «Закарпатській правді». Хоть судове діло ведеся уже и проты мене – и ведеся дуже кваліфіковано».
Ту і маш українськый варіант плуралітной демократії, лем най на Словеньску собі з нёго беруть приклад, та до нормалной Европы, до Европской унії ся вєдно з Українов нигда не достанеме.
Не маме найновшы інформації, бо пошта од І.Петровція до нас не приходить, або не доходить. Може, автор уже не є членом Спілкы писателів Україны, што аж не така біда, може, уж і запертый, што бы было грубым чіном проти писателёви, проти демократії і людськости! Вірю, же розумны люде Европы і з поза моря не доволять, жебы потерпів поет за свою творчость, за правду. Хоць то бы не было першыраз в історії, докінця многы писателі за свою «не по смаку владі» творчость потерпіли тым найдорогшым – властным жывотом. Але мы, думам, уж не жыеме в часах сталінськых репресій, кедь чоловік нич не значів?! Хоць бы і было правдов, як не є, же «у тій высше стосторонковой збірочці «співванок» вылято на Україну і Українців веце бруду, як в минулых подобных писанях довєдна взято», як пишуть націоналістичны новинкы СРІБНА ЗЕМЛЯ ФЕСТ, ч.22 із 19.-25.9.1996. Но як в українськых новинках на Словенську – НОВЕ ЖИТТЯ, ч. 27-28 із 4.7.1996 писав І.Яцканин, «Підкарпаття тобі не Квебек…» То правда, Кієв тыж не Вашінґтон, де мож і з презідента сміхы робити, а никого за тото не карають!
Докінця ани у нас, на Словенську, але як то буде дале?»
Лемківськый двамісячник «Бесіда» (Полща) у № 34 за січень-лютый 1997-го года ся чудує:
«Автор назвал своі вершы сьпіванками, на одвороті наголовковой страны помістил припис: слова народны, музыка народна, выконує автор. Заправды поета стилізує своі вершы під народну манєру, часто під мотыв коломыйкы, нпр.:
Кажуть люде: вовк голонный
Мирноє звіря не йзість.
Та русинів поїдає
Галицькый націоналіст.
Повім щыро – хоц чытал єм уж шувні – коли ходит о русинську літературу, такой острой, міцной, такой одважной сатыры я іщы перед очами николи не мал. Не дивно, же кєд появила ся друком книжка Петровція, розшуміла, подекади розверещала ся преса не лем закарпатска – обласна, але і загальнодержавна. Повіл бым інакше – особливі загальнодержавна. Книжка вколола найбарже кыівську верхушку, а то через найдолжший в збірці верш – «Президент на півставкы». Друкувала го уж, як і цитувала цілий грявк коло него русинська преса по сьвіті. «Бесіда» ся вагала, бо в нас кус скрутна ситуація. Та думам – были бы мы не в порядку в однесіню до своіх чытачів, кєд не поінформували бы сме о тій голосній подіі на русинськым выдавничым рынку. Автора страшено криміналом (наразі – о кілко знам-тішыт ся іщы вільністю). За што страшено – познайме, бодай фраґментарычні, і мы:
(…)
Хожу голый, хожу босый,
Голонный, нимытый…
Возьму голову у рукы
Що міні робити?!
(…)
Голодранці и засранці
Вчорашньым моментом,
Иннись усьі – комерсанты,
Авать – прізіденты.
Комерсантом я ни буду –
Ни знаву личити.
А вкрайинськым прізідентом
Чому бы ни быти?!..
Може тото, що я – русин,
Стане на заваді,
И вкрайинськым прізідентом
Ни озьмут ня бляді?!
Дале герой твору свою кандидатуру на президента операт на тым, же дотеперішні президенты або комуністы, або не знают по украінськы «ни слова вповісти». Ведений автором герой заховує ся спрытні, подібні як польська сатыря в своїх новорічных і інчых «шопках». Не подає полных персоналій, зато неє основ поставити го перед трибуналом. Та вернийме до твору.
Й рас украйинце гойчать:
– Закарпаття з нами! –
Та най буде – мы согласны
Кировати вами…
На мой душу, каждый хахол
Чувствовати мусить –
Ош у нього прізідентом
С Путкарпаття русин.
А кєд уж з Підкарпаття Русин буде тым президентом, щыро деклярує ся же:
Голых – вдіву, босых – вбуву,
Бідных – нагодуву,
Щи й освіту из културов
Вшитку риформуву.
По освіті: дам два значкы
З бадогы склепати
Такі: «Сись читати годен!»,
Й – «Сись годен писати!».
Потім рішыт релігійний «вопрос», окріслит повинности комуністів і сконклюдує же:
Щи: началникы, мініштры,
Злодії законні
Можуть мати дачі лише
В чорнобыльсків зоні.
Пак займе ся проблемами сексуальных меншин. Выразит іх так жытьово, што повторити тото одважыли бы сме ся лем в ночы. Не забуде тіж поділити «флот», як «імперию», выдаст іщы «указы» і «приказы» і з деяком резиґнацийом закінчыт:
Кить украйинце ни гонны
Без сиї забавкы,
Най робить в них прізідентом
Клінтон на півставкы.
Не буду коментувал сатыры (сатыры – як сатыры). Жебым ся сам не стал офіром єй неписаных законів».
Петро ТРОХАНОВСЬКЫЙ
Будапештська новинка «Русинскый жывот» у № уд 10 октовбра 1996 года у артикулї-статї «Літерарна бомба у України» пише:
«Не гіден знати: лем пукне або розбухне бомба, котру Іван Петровцій (поет зоз Подкарпатскей Руси) сховал до своєй найновшей збірки выршам, під тітулом “НАШІ СПІВАНКЫ” котра обсягує русинску поезію.
Кніжку в выдало выдателство «Палащукійськый шор & Чікіська файта» у Осій-Берегово-Ужгороді, в року 1996.
Же обсагує русински вырши то знаме, но нихто си не думал, же вырш «Прізідент на півставкы» буде мати такый звук, же цила Українська влада бешідує о нім. Хто пречітад тоти красни вырши, аздай збачід, же чом.
Иппен сися новинка у 1 уд 7 новембра 1996 года розвивать сисю тему дале: «Українськи новынки пишуть о русинох»:
"На нешка уж сме ша дістали потаді, же і у заграницами пишуд о русинство дость. Редакція Р.Ж. ша розгодла, же буде следувати а самозреймо і публікувати про нас зауїмави чланки, так зоз новынках Срібна Земля Фест, де пишуд о збірки Петровційого: Наші співанкы.
За повідомленням обласної, «русинська поезія» (так зазначено у підзаголовку) вже дійшла і до Президентових вух. Різка реакція Кучми вплинула, певно, і на доморощених державотворців. Адже серед спонсорів цієї антиукраїнської та й антиморальної писанини – посадові особи(!). Як повідомив у вівторок на прес-конференції Ілля Попович, на цю книжку подали в суд уже самі спонсори. Керівництво обласної організації Спілки письменників України лишень розводить руками. Колеги по Спілці виглядали перед журналістами зовсім безпорадно. «Це хвороба, чи що? – дивувалися письменники. – Нормальна людина таке не зробить. Хворий не тільки автор, а й ті, хто помагав йому цю книжку видавати».
Тим часом «русинська поезія» вже дійшла до народу. Так, учителька зі Свалявщини Оксана Русин (о, іронія долі!) збирається подавати в суд на автора за образу національної гідності.
Р.S. Здається, пан писатель досяг свого. Про Петровція заговорили! Та ще і як! Що ж, коли не можеш завоювати популярність талантом, доводиться вдаватися до карколомних трюків. У народі про таких здавна кажуть: “Порожня бочка найбільше торохкотить”.
Новинка “Пuдкарпатська Русь” котра ся упущать у Празі, в Чихійи, у № 1 за 1997 гuд у артикулї-статї “Літературный скандал довкола поетичної книгы» пише:
Літературный скандал убухнув пуд зиму прошлого года по публікаційи книгы русинської поезиї пuдкарпацького поета Ивана Петровція «Наші спuванкы», яка має двадцять чотыри стихы. Тематично ся у сих стихах остро досягать политичноє и общественноє житя на Пuдкарпацькuв Руси.
Книга ся дuстала до рук украйинського прізідента Леоніда Кучмы, котрый из великов нелюбостив реаговав каммай на стих «Прізідент на пuвставкы». Петровцій у сuм стиху каже за украйинського прзідента Леонїда Кравчука гикой за вічного команішта, а за днишнього главу державы Кучму каже, ош тот кроме вшыткого щи й говорити по вкрайинськы ни знає.
Сатиричні стихы Петровція укликали великый гнїв и в политичної опозициї, а каммай у його главы Вячеслава Чорновола, котрый провозгласив книгу Петровція «протыукрайинськов, протыпрізідентськов, протыпарламентськов и протыдержавнов». Чорноволова новинка «Час», котра ся упущать у Кыйові, дуже розкритиковала Петровційову книгу, а каммай стих «Спuванка за галицькых нацїоналїстuв», у нuв Петровцій пише:
… Май страшный фашист на світї –
Галицькый нацїоналїст!
Прізідент Кучма поважовав учинити такоє: остро напомянув голові закарпатцької области, ош и його покарать за вто, ош дозволив, обы така книга была напечатана, и потребовав покарати спонсорuв книгы, семеро з котрых суть важні полїтикы Закарпатя. Ужгородська друкарня покарана за выпуск тої книгы, а самого Петровція исключавуть из украйинського Союза писатилuв.
Петровцій є потішеный тым, ош книга стала бестселером, и на сuв габі за просьбов свойых землякuв кандидуєся у Верховну Раду Украйины.
Петровцій є широко знамый на Украйинї, гикой перекладатель французької и мадярської литературы. «Наші спuванкы» писані говором Боржавської долины, што нидалеко уд Мукачова, сисе є його перва книга, писана по русинськы.
Світовоє русинство создало комітет по защиті Петровція и спонсорuв його книгы.
Што буде дале – увидиме, ясно лем єдно: Петровцій из свойыв книгов уже є записаный до истинної историї Русинuв.
(Перепечатано из америцького часопису «КАРПАТО-РУСИН»)
Будапештська новинка «Модьор форум» уд 2 янувара 1997 года у артикулї-статі «Кого пробудив русинськый Будитель Петровцій» пише:
Ци пробудив писатиль Петровцій русинuв Пuдкарпаття – ни знаєме. Айбо вто, ош пробудив нинависникuв русинства по вшыткuв Украйинї, дuзнаємеся из украйинськых новинок, радія, телевізії, у котрых ся проклинать сепаратішта Петровцій, и вшыткы требувуть посадити Петровція в темницю.
Ци вже є русинськый писатиль Петровцій у темници – ни знаєме, айбо вшытка прогресивна Європа ся пудняла на оборону русинського писатиля Петровція».
Будапештська новинка «Модьор незмет» уд 8 янувара 1997 года пуд вирхньым заголовком «ПОЕТ и ПРІЗІДЕНТ» у артикулї-статї «Литературна бомба ся розорвала на Украйинї» дає два интервю: первоє из професором Нїредьгазького педінститута Іштваном Удварї, котрый, гикой они пишуть «не лем добре знає, ай и є файным цїмбором русинського писателя Ивана Петровція», и из самым Иваном Петровційом.
Іштван Удварї: – Петровцій ся родив 1945 года на Закарпаттю у селі Сойкофолво (Осuй), знає європейські языкы, што го направлять у лїтературнuв роботї. Свободолюбивый русинськый дух перейняв уд свого уйка, великого писатиля Федора Потушняка. Головні мотивы у творчости Петровція – глубокый и истинный русинськый патріотизм. Иппен сисе ся й нилюбить днишньuв украйинськu владї…
Иван Петровцій: – Вто ош книга ми ся вдала, тішить ми душу. Айбо иноє пuлло: я ни маву роботы, мою жону, котра є фішкарошков высококласнов, уганявуть из роботы, после выхода книгы мойим дїтьом ни давуть спокою вчитилї в ошколї… Но, а вто ош буду я ци ни буду членом украйнського парламенту, ни дуже ня й колыше. Мене люди – зимлякы! – друтили в тоту кампанію, и право говорити, гикой кандидат до Верховноє Рады Украйины, ухосновуву на пропаганду русинськых идей – лем за сисе й думаву!»
Онь чудно, ош така ортодоксална новинка, гикой «Закарпатська правда», што ся упущать у Ужгородї, напечатала в рубрицї «Читач усіх розсудить» «Інтерв`ю з письменником, який … доспівався!» На звідання талентного новинаря Михайила Папіша Иван Петровцій каже:
«Книжка русинських поезій І.Ю.Петровція, що побачила світ у травні цього року, викликала неоднозначну, але однаково бурхливу реакцію як серед читачів, так і серед письменників. Оцінки – від «ганьба!» до «слава!». Щоб якоюсь мірою сприяти розставленню акцентів, наш кореспондент зустрівся з «підбурювачем спокою».
– Іване Юрійовичу, склалася така ситуація, що читачам було б цікаво прочитати інтерв`ю з вами. Посянюється це тим, що ваші недруги на весь голос, де лише можуть, паплюжать і вас, і вашу книгу русинської поезії «Наші співанкы»!.. До речі, ви дійсно – антиукраїнець, як ото виводять з цієї збірки ваші недруги?!
–Тим, хто мене нині звинувачує в антиукраїнстві, я – не ганьблячися! – кажу: – Покладіть прошу вас, поруч з моїм перекладом українською книги Шарля Бодлера бодай якусь книгу нашого закарпатського письменника, яка б сягнула мовного рівня оцього перекладу!.. Не бачу конкурентів.
– Ви хвалитесь, чи захищаєтесь?
– Ні перше, ні друге. Я нападаю. І не п`ястуками. А моїми віршами по-русинськи. Як мене боліло серце за мову українську, коли її винищували в радянський час, так, або ж – ІЩЕ БІЛЬШЕ! – болить мені воно за мою материнську, за мою батьківську бисіду, яку в наш «дуже демократичний» час не те що винищують, а просто кажуть, що її немає. Напади на мою русинську бисіду кип`ятять у мені кров!.. І я повторюю слідом за вже забутим у нас Расулом Гамзатовим: «Якщо знатиму, що бисіда моя вмре завтра, то я хочу померти сьогодні!» Як же це так можна – і кому це потрібно! – аби закопати в непам`ять оті слова, якими сповивали свої болі й радощі мої діди й прадіди, мій Нянько й моя Мамка?!.. Ця русинська бисіда й нині живе в душах моїх братів і сестер, нею говорять у всіх селах краю, і її свідомо хочуть знищити! Якщо бисіда моїх Нянька й Мамки мусить умерти, – я хочу померти з нею! Але перед тим – зафіксувати все-таки мої слова – навічно вкарбувати їх у доступній рідному народові формі. І я це зробив.
– Хочете сказати, що ви – русин в класичному розумінні цього слова?
–Я є русином в нормальному розумінні цього слова. І треба б вам пам`ятати, що комуністом я не був. Так же ніколи не належав до жодної первинної русинської організації. Чому?! Бо ні в одних, ні в других не бачив належної роботи. А я свою любов звик доказувати роботою. Я ніколи не вихвалявся якимись нездійсненними прожектами, а взяв та вчинив словничок-діалектарій, в якому зафіксував більше тисячі істинно неукраїнських, а чисто русинських слів. Книгу цю бачили всі, але «не звернули на неї уваги» ні русини, ні антирусини.
– Зате на вашу книгу русинської поезії «Наші співанкы» звернув увагу сам Президент України, а з ним і В`ячеслав Чорновіл. Чи гадали ви, пишучи цю книгу, що вона потрапить у поле зору перших осіб держави?!
– У русинів рідного краю дивна доля – ніколи наші великі начальники не говорили по-нашому. Що ж до Чорновола, то ще в Парижі я знайомився з його літературними роботами. Це – письменник-екстреміст. Десь отакый екстремістський настрій мені зрідні.
– А, може, все-таки не настрій Чорновола, а – Едуарда Лимонова?
– Маєте на увазі вживану мною в «Наших співанках» ненормативну лексику?! Використовуючи побутові лайливі слова, не до народу я намагався приблизитись. Я ними бажав наблизитися до нинішнього середнього начальника, який матюкається безперестанку, хоча причини для цього не має. Найбагатоповерховіший мат я чув лише від чиновників, котрі захопили начальницькі крісла на найвищих поверхах влади. Я в своїй книзі й хотів показати простому народу отих нинішніх бетярів з олімпів, які лише матом і можуть висловити свою «любов» до народу.
– В Осої ще, слава Богу, живе ваш вісімдесятидворічний батько. Чи не соромилися ви показати йому оцю вашу книгу?
– У своїй збірці, хай і в екстремній формі, Я ЗАФІКСУВАВ ЛЕКСИКУ МОГО РІДНОГО НАРОДУ. А щодо мого Нянька, та, прочитавши мою книгу, він побачив у ній головне. Хоча тут же мені – рідній своїй дитини! – сказав: «Гий, ниборе, ни кывати было тобі президента й парламент, бо вті ты щи біды найдуть!..» А я свому Нянькови сказав, що якраз наші великі начальники з парламенту своєю безголовою економічною політикою знайшли біди всьому моєму народу. Так що сам за себе я вже не дуже й переживаю».
Мош бы й дале цїтовати тоту новинарську стрілянину по многострадалнuв книжочцї, її авторови и спонсорах, айбо догадайме собі тоты пядисят вuсuм куль, упущених из бандіцькых украйинськых автомата и піштолї у нашого Великого Русина Гешу (Токаря Михайила Ивановича), та порозумійме єдно – убийствинна стрілянина по истинных русинах з боку Украйины была, є и буде навхтмашно смертелнов.
Иппен нїшто ся бояти нападок из боку Украйины тым «проффесорам» Ужгороцького универзитета, и подаякым православным попам, котрых украйинська безпека призначила началниками подрuблених гикойбы русинськых организаций Пuдкарпаття. Они – дохторы, а кандидаты у науку уєдно из подаякыма православныма попами довели русинство на Пuдкарпатю до повного умираня.
Пидік, тот ріодов довкола мої книжочкы мош было пудхопити й по пропагайдистськы розвити. Но – ньит: началникы русинськых организаций – проффесоры! – пудходили до мене, скрушно махали головами и казали, ош яка тото велика біда, што в мойuв книзї «Наші спuванкы» є слова-лайкы, иппен тому они ни годны йти до ошкuл указовати тоту книгу дїточкам… А инак они бы пuшли!
Добре! – думаву собі я. И через пару годuв упущаву книжичку «Наші и нинаші спuванкы», у котрuв ниє ани єдного лайливого слова. Но, та й бuлш ги половина книжчикы – переводы-товмацтва світової поетичної класикы – уд переспuваных по русинськы псалмuв Давида до текстuв из репертуара днишньых рок-банд. Такого щи в русинськuв лїтературі ни было!
Началникы русинськых организаций Пuдкарпатя – проффесоры! – гикой бы послїпли – книжичку ни видять, гикой бы воды в пыскы понабирали – ни слова! Позабывали, ош русинську книжичку треба бы нести дїточкам до ошколы – уже й ни обіщавуть!..
Но, и власти украйинські, навчені «Нашыма спuванками», ни хочуть ми книжичцї рекламу чинити – нигде про ню ани информації.
Хоть – из Божыв помочив! – книга ся меже русинами світа розыйшла.
Видячи як гасне интерес замученого Украйинов русинського народа, а каммай – молодежи! – до русинської идеї, я ся дав до екстремістського метода – упустив им книжичку русинського ероса «Битангuські спuванкы».
Учинив им тоту книжичку за принципом «бутерброда»: из єдного боку дав им изирь русинськых народных коломыйок из нинормативнов лексиков, из лайков, а з другого боку иппен такі стихы руськых класикuв уд Ивана Баркова и Александра Пушкіна до Сергія Єсєнїна и Владимира Высоцького, но й меже нима, – гикой масло з пікницив у бутербродї, – малинько свойых стихuв.
Прості русины стрітили книжичку з радостив и любовльов. Лем иппен пудправльовані й направльовані украйинськов безпеков началникы многых русинськых организаций уєдно из подаякыма православныма попами нараз почали сіяти меже народом ненависть до сиї книжочкы.
Нигда ниякої информації про йсю нову русинську книжочку на Пuдкарпатю пробити было ни мож.
Прекрасну рецензию на «Битангuські спuванкы» написав наш геніяльный русинськый писатиль Юра Чорі, айбо – нигде ї напечатати ни в якому изданию Пuдкарпатя быв ни годен!..
Но и пришту из сив книгов мав им велику. За подачі й нагуськованя «проффесорuв» из Пuдкарпатя голова Тернопuльської организациї Союза писатилuв Украйны написав жалобу на автора «Битангuськых спuванок» генералному прокуророви Украйины, в адміністрацию прізідента и самому прізідентови Украйины: унайшли онь шість причин, изза якых мош забити в тюрму того русина Ивана Петровція, што таку книжочку написав.
Чотыри раз по цїлuв годинї допрашовали ня у Закарпацькuв обласнuв прокуратурї.
Чесно кажучи, бояв им ся, айбо – укрутив им ся, слава Богу!
Мойuв жоні, котра в тот час была дуже битїжна, и ни казав им нич за тото, хоть сама она первокласный фішкарош!..
А кой ми домu прийшло офіціалноє извещениє из прокуратуры Закарпацької области, й жона тото прочитала, та ся за голову вхопила: «Господи! што ся в нас робить!..
А в тому писмі из прокуратуры ся писало, ош «прокуратурою області 28.05.2003 року відмовлено в порушенні криміналної справи проти Івана Петровція по заяві голови Тернопільської організації Національної Спілки письменників України щодо наруги над Державним гімном України, ненормативної лексики у книзі «Битангuські спuванкы. Русинськый ерос»… за ст. 338 Кримінального кодексу України на підставі ст. 6 Кримінально-процесуального кодексу України»…
Што ня радовало й радує из мойыма книгами «Спuванок…», а каммай – «Нашых…» и «Битангuськых…»: по виходї книг ни раз онь упuвночи ми телефоновали из Тячuвського, Рахuвського, Воловицького районuв, ош рано прийдуть и треба йим дисять-дванадцять книг!..
Приходили другый и тритьый раз, и, бывало, ся жаловали, ош книгу уд них украли, и просили щи…
Сисе ми и є май великі рецензиї на книгу, май вышші оцїнкы книгы!
Туйкы ми ся споминавуть слова Сергія Єсєнїна:
«Плохую лошадь вор не украдет»!
Многі ня звідавуть, ош чому така мінорна книга «Послїднї спuванкы».
Типирькы уповім: є дїла сього дві причины – перша в тuм, ош русинство на Пuдкарпатю заглушили, забили як наші пuдкарпацькі, так заокеанські гамішнякы й паскуды, котрі на русинськuв идейи собі хочуть учинити вать фінансово-матеріалный хосен, авать просто политичный імідж – и смертелно ня сисе болить!, а друга причина в тuм, што єм, гикой ушыткы русины на Пuдкарпатю, дуже зависимый уд ушыткых нигораздuв «низависимої» Украйины – уд ушыткых!..
Но, та й поникав им у, по комаништичному кажучи, «світле майбутнє», та ввідїв им го дїла себе ймак ни світлым.
Я знаву, ош май сознателну частину свого живота присятив им истинно сятuв идейи – пуднятю и увінченю бисїды мойых Мамкы й Нянька, мойых Дїдuв и Прадїдuв, а в русинської идеї завтрашный динь истинно світлый.
Берім лем тото, што лежить извирьхы: кыдьбы русинська идея ни была реалнов, перспективнов, живов и живлющов, та ци бороли ся бы проты ниї так страшно украйинце из нашыма янычарами-проффесорами й православныма попами?!
Затяміть: истинно живе и буде жити лем тото, што го смертелно хочуть изничтожити.
Айно: я – смертный. Но поробив им уд самої душї зо вшыткых мойых сил на идею безсмертну: на русинську идею.
Я фізично удыйду. Айбо моя робота и дниська є, и завтра щи буде хuснавнов сятuв русинськuв идейи! А дїла сього варта было жити.
И так же собі гадаву, ош варта мої чотыри книжичкы «Спuванок…» зuбрати в єдну, йсе такоє, гикой бы чилянник стис, строщив свої персты у єден пястух!
Провбайлуву стиснути – зuбрати и выдати.
Дуже ми ся хотїло закuнчити йсю книгу «Дїалектарійом…» – словничком. Айбо и з чотрырьма книгами «Спuванок…» рукопис ся розрuс дуже…
А вбы го упустити книгов – треба гроші.
Ясно, ош украйинські власти на таку книгу гроши ни дадуть.
Ясно и тото, ош началникы подрuбленых русинськых организаций Пuдкарпатя – проффесоры и православні попы из канацькым американтошом готовы йсю книгу спалити уєдно из автором.
Но та де взяти гроші на йиї изданиє?!
Думали сьме из мойым файным цїмбором, геніялным компютерщиком Петром Гецком, та по интернету сьме попросили помочи уд русинuв світа – заможных: из Америкы, Канады, Австралиї, Нїмеччины, Швейцариї…
И – подаякі пообіщали!..
Айбо гроші – сто канацькых доларuв! – дuстав им лем уд свого щи универзитетського цїмборы, кандидата наук по нейрохирургиї Богдана Петровича Юращука, котрый дниська живе в Канадї.
И – на тому – вшытко!
Бuлше – нитко ниуткuть нич!
Де м мuг – гроші м позычив, што м мuг из хыжі м продав – книжку упущаву!
Слава Богу!
Най жиє безсмертна русинська націонална идея!
