Petrovtsiy

Петровций Иван

Иван Петровцій
Київське "Дзеркало недели" про "Битагівські співанки
(русинський ерос)" Ивана Петровція.

№ 45 (369) Суббота, 17 - 23 Ноября 2001 года

№ 45 (369) Субота, 17 - 23 Листопада 2001 року

Выходит, русины существуют. И всеми силами доказывают это, преимущественно многочисленными публикациями в закарпатской прессе, как собственно русинской, так и им сочувствующей.
Надо заметить, русинской прессы в Закарпатье много. Заинтересовавшись проблемой, можно почерпнуть много информации из таких относительно регулярно выходящих газет, как «Русинська бисїда» (11.000 екз., Ужгород.), «Республіка» (1000 экз., Хуст), «Русинська газета» (1000 экз., Хуст, издаётся «Обществом подкарпатських русинів»), «Подкарпатська Русь» (1000 экз., газету совместно издают «Ужгородське общество подкарпатських русинів, Ужгородське общество А.Духновича»). Информация в них подаётся примерно одна и та же: 10 лет приходится доказывать, что русины — это русины. В преддверии будущей переписи населения ведётся также агитация за право русинов записываться таковыми (пока же в перечне национальностей такой народ не указан). То же, за что русинских активистов люто не любят их оппоненты — сепаратизм, — явно надумано. Правда, факт, что на памятном декабрьском референдуме 1991 года вместе с одобрением независимости Украины за «надання Закарпаттю статусу спеціальної самоврядної адміністративної території як суб’єкту в складі України», проголосовало 78% пришедших, ни тогдашние, ни нынешние власти вспоминать не любят. Некоторые русинские лидеры до сих пор пытаются увязать тогдашнее пожелание населения с их стремлением создать автономную Республику Подкарпатскую Русь, но большинство русинов-прагматиков остужают горячие головы своих коллег. Отдельные же мысли вслух о присоединении к Словакии, России или полной независимости не более чем полёт фантазии, и имеют столько же здравого смысла, как и предложения ультрадержавников вообще ликвидировать Закарпатскую область, объединив её со Львовской в Галицкий край.
Есть, однако, у всех русинских газет ещё одна функция — примерно четверть материалов в них отведена борьбе с собратьями. Русинское движение болеет теми же болезнями, что и любое движение в Украине, будь то «Рух», левые или зелёные — «на двух украинцев три гетмана». Размножается движение преимущественно делением, потому-то и существуют в Закарпатье больше десятка русинских организаций с минимальными идеологическими различиями и часто непомерными амбициями лидеров. Нетерпимость современных русинских идеологов друг к другу льётся из печатных органов потоком взаимных, переходящих на личности, оскорблений, где не редкость — слова типа «предатели, свиньи, мусор… ». Попытка 11 русинских организаций объединиться в феврале 2000 года в единую структуру под названием «Сойм підкарпатських русинів» оказалась неудачной — вскоре ряд организаций приостановили членство в сойме. В Организации Непредставленных Народов русинов представляет так называемый «Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі/Русинії», к лидеру которого у глав остальных русинских объединений есть серьёзные претензии. Потенциальным сторонникам русинства такая внутренняя несогласованность убеждённости не добавляет. А сторонников этих не так уж и много. Надежды на русинскую диаспору не оправдались, — видимо, как и у украинцев на украинскую. Многие смекалистые выходцы из Закарпатья за океаном стали миллионерами, немало их заняло высокие посты в Европе и США. Но помогать своим соплеменникам они не торопятся.
Ещё сложнее с молодёжью. Её практически нет в русинских организациях. Немалую роль здесь играет слабый авторитет их лидеров, неумение адаптироваться к интересам молодых. В попытках вызвать у молодёжи интерес к русинскому языку многие активисты доходят до экстравагантных акций. Так, несколько номеров подряд «Русинська бисїда» печатает эротические коломыйки из книги известного в Закарпатье литератора, по совместительству и редактора газеты, Ивана Петровция, «Битангувські (молодецкие. — К.Л.) співанки. Русинський ерос». Собранные, как утверждает автор, «и в селе, и за селом, и в городе, … и в овчарских колыбах, и в кабинетах самых высоких начальников» коломыйки (род частушек) уже дважды охотно перепечатывались крупнейшей областной независимой газетой «РИО». Учитывая респектабельность «Зеркала недели», приводить здесь эти коломыйки нецелесообразно. Не знакомые с закарпатской экзотикой читатели могут получить представление об их стиле по стишку из цикла того же автора «Спьванкы за піціцького (маленького. — К.Л.) Ивана», русинского аналога известных в детском фольклоре «садистских стишков» про маленького мальчика:

Піцїцькый Иван в чужь м кертї * гуляв,
И повну тайстрину ** чиришинь нарвав.
Смертелно го вдарила в голову тигла *** -
Сусїд каже: — нашто рвеш, кой не пристигла ?!

Молодёжь читает охотно, но в ряды русинских организаций вступать не спешит.

Отже, русини існують. І щосили доводять це, переважно численними публікаціями в закарпатській пресі, як власне русинській, так і тій, що їм співчуває.
Треба зазначити, русинської преси в Закарпатті багато. Зацікавившись проблемою, можна знайти багато інформації в таких газетах із відносною періодичністю, як «Русинська бисїда» (11.000 прим., Ужгород), «Республіка» (1000 прим., Хуст), «Русинська газета» (1000 прим., Хуст, видає «Общество Подкарпатських русинів»), «Подкарпатська Русь» (1000 прим., газету спільно видають «Ужгородське общество подкарпатських русинів, Ужгородське общество А. Духновича»). Інформація в них подається приблизно однакова: 10 років доводиться запевняти, що русини — це русини. Напередодні майбутнього перепису населення ведеться також агітація за право русинів записуватися такими (поки що в переліку національностей такий народ не числиться). А те, за що русинських активістів люто не люблять їхні опоненти — сепаратизм, — явно надумане. Правда, факт, що на пам’ятному грудневому референдумі 1991 року разом зі схваленням незалежності України за «надання Закарпаттю статусу спеціальної самоврядної адміністративної території як суб’єкту в складі України» проголосувало 78 % тих, хто прийшов, ані тодішня, ані нинішня влада згадувати не любить. Деякі русинські лідери досі намагаються пов’язати тодішнє бажання населення з їхнім прагненням створити автономну Республіку Підкарпатська Русь, але більшість русинів-прагматиків остуджують гарячі голови своїх колег. А окремі думки вголос про приєднання до Словаччини, Росії або цілковиту незалежність — не більше як політ фантазії і мають у собі стільки ж здорового глузду, як і пропозиції ультрадержавників узагалі ліквідувати Закарпатську область, об’єднавши її із Львівською в Галицький край.
Проте всі русинські газети виконують ще одну функцію — приблизно чверть матеріалів у них відведена боротьбі з побратимами. Русинський рух хворіє на ті самі хвороби, що й будь-який рух в Україні, чи то Рух, ліві чи зелені — «на двох українців три гетьмани». «Розмножується» рух переважно поділом, тому й існують у Закарпатті понад десяток русинських організацій із мінімальними ідеологічними відмінностями й часто непомірними амбіціями лідерів. Взаємна нетерпимість сучасних русинських ідеологів ллється з друкованих органів потоком образ, що переходять на особистості, де не дивина такі слова, як «зрадники, свині, сміття... » Спроба 11 русинських організацій об’єднатися в лютому 2000 року в єдину структуру під назвою «Сойм підкарпатських русинів» виявилася невдалою — невдовзі низка організацій призупинила членство у Соймі. В Організації Непредставлених Народів русинів репрезентує так званий Тимчасовий уряд Підкарпатської Русі/Русинії, до лідера якого глави інших русинських об’єднань мають серйозні претензії. Потенційним прибічникам русинства така внутрішня неузгодженість переконливості не додає. А прибічників цих не так уже й багато. Надії на русинську діаспору не справдилися, — певне, як і надії українців — на українську. Багато метикованих вихідців із Закарпаття за океаном стали мільйонерами, чимало їх обійняли високі посади в Європі та США. Але допомагати своїм одноплемінникам вони не квапляться.
Ще складніше з молоддю. Її практично немає в русинських організаціях. Чималу роль тут відіграє слабкий авторитет їхніх лідерів, невміння адаптуватися до інтересів молодих. Намагаючись викликати в молоді інтерес до русинської мови, багато активістів вдаються до екстравагантних акцій. Так, у кількох номерах підряд «Русинська бисїда» друкує еротичні коломийки з книги відомого на Закарпатті літератора, за сумісництвом і редактора газети, Івана Петровція «Битангувські (молодецькі. — К.Л.) співанки. Русинський ерос». Зібрані, як запевняє автор, «і в селі, і за селом, і в місті, … і в колибах вівчарів, і в кабінетах найвищих начальників» коломийки (рід частівок) уже двічі охоче передруковувала найбільша обласна незалежна газета «РИО». З огляду на респектабельність «Дзеркала тижня», наводити тут ці коломийки недоцільно. Необізнані з закарпатською екзотикою читачі можуть отримати уявлення про їхній стиль за віршиком з циклу того самого автора «Спьванкы за піцїцького (маленького. — К.Л.) Ивана», русинського аналога відомих у дитячому фольклорі «садистських віршиків» про маленького хлопчика:

Піцїцькый Иван в чужьм кертї* гуляв,
И повну тайстрину** чиришинь нарвав.
Смертелно го вдарила в голову тигла*** —
Сусїд каже: — нашто рвеш, кой не пристигла ?!

Молодь читає охоче, але в русинські організації вступати не поспішає.

ЗАГОЛОВКЫ | Пишіть! |