Кить зазвідайите – уткuть
Йсї казкы, йсї кінты довгі
Из йих дыханьом хащовым,
Свіжостив старої млакы,
Кивuлным дымком вігвамuв,
Бивным гучаньом буркотuв,
Из вытьом воды в валилах,
Гибы грuм у горах гуркав?
Я вповім вам, я отвічу:
“Из хащїв, рунин пустынных,
Из мочил Нuчного Краю,
Из грунuв Оджибуейuв,
Из грунuв Дакотuв дикых,
С гымбuв тундры, из саг млакы,
Де по вапі чалапіндать
Бузьок читавый – Шух-шух-га,
Впят вам кажу я – йсї кынты,
Переказованя давні
Наспuвав ми Навадага,
Што щи сам собі й гудовчить”.
Кить зазвідайите, де йих
Познаходив Навадага,
Я вповім вам, я отвічу:
“В гнїздах потят, в поковбіках,
У хащах, в бобровых норах,
В ступляях тяжкых бізонuв,
Серед скал в орлиных гнїздах
На болотах та й на багнах,
В тундрах сївера сумного
Потята му наспuвали:
Чітовейк-піскун спuвав йих,
Ласка Манг и гуска Вава,
Бузьок читавый Шух-шух-га,
И глухарька Мушкодаза».
Кытьбы звідали сьте й дале:
“А ба тко тот Навадага?
Штосъ вповіш за Навадагу!” –
Я бым нараз вам утвітив,
Зачав бым аццяк казати:
«Там, на млацї Тавазента,
Там, на царинах зеленых,
Пиля потокuв шіковных
Занитям жив Навадага.
Там за селом індіянськым
Были зимлї, файні, руні,
Красовалися яліцї,
Хаща, што зелена влїтї,
Узимі доцят білїла,
Повна спuваня и млости,
Гий, потокы вты веселі
Здалику бы впознав каждый,
Бо розыллються в час ярньый,
Влїтї вuльхы засрібляться,
Восени мракы йих спрячуть,
А взимі габы потокuв
Скрыжанївуть, ги на чудо.
Иппен там жив Навадага, –
Серед млакы Тавазента,
В мовчазных зеленых гымбах.
Тамкы й слухав, кой рурукав
Спuванку за Гаявату:
Як ся вродив Гаявата
И як жити знав убленно,
Як ся постив, як молився,
Та якый быв працосхопный,
Як жадав обы народ му
Быв слободным, жив по правдї”.
Вы, тко любите природу,
Пuтьму хащі, шурхuт листя,
Сонцьом усвітлині долы,
Бивні зливы, завирюхы,
И потокы быстротокы,
Што гуркочуть в поковбіках,
В горах гуркотїння грому,
Што го чути гибі били
Крылами орлы виликі,
Вы послухайте йсї кынты –
Спuванку за Гаявату!
Вы, тко любите легенды,
Файноту народных казань,
Голосы годuв минулых,
Што задуматися кличуть,
Што з них мудрuсть мош вчирити,
Што звучать так по дїтинськы,
Онь подумайите нараз
Ош вто кынта, авать казка! –
Лем вы знайте, ош тото є
Спuванка за Гаявату.
Вы ушыткы, тко щи в серци
Віры в Бога ни утратив,
В Божу искру в чоловіцї;
Вы, тко тямить, ош навхтема
Чоловічеськоє серце
И вагалося, й болїло,
И жадало тої правды,
Што, ги лампаш у потемках,
Нас вело и направляло
Лем до истины сятої, –
Вам спuваву стародавну
Спuванку за Гаявату.
Вы, тко любите в час ярньый
Уйти на прогульку в гущу,
Де в нипроходях зеленых
На мохами вброслых мурах
Косичкы ся чиллинявлять,
На прадавнuм тинитові
Уздрите на гробі камінь,
Й янете читати з нього
Што давно рука писала
Ни до писаня валовшна,
Айбо й камінь оживила
Свойыв журов и любовльов,
Прочитайте сисї кынты:
Спuванку за Гаявату!
