РЕДАКТОР: Українському читачеві пропонуємо книгу перекладів французької поезії, де вірші дібрано не за якоюсь системою, а, так би мовити, як забаганка, каприз, чи ж напрям любові перекладача Івана Петровція.
Іван ПЕТРОВЦІЙ: Не заперечую – це дійсно смакова антологія, яких у світовій практиці чимало: перекладач відтворює тільки те, що йому особисто сподобалося в поезії іншомовній. Тим більше скажу, що я не є професійним перекладачем у сучасному розумінні цього слова. Переклад для мене – частина моєї роботи як поета, а іноді навіть і як критика. Художній переклад вважаю складовою мистецтва, перед яким поет є морально відповідальний, як і перед власною творчістю. І якщо оригінальний твір пишеться автором раз і назавжди, то переклад може і має бути здійснений багато разів і різними перекладачами, адже переклад – це стан душі, і там, де один прекладач пропустив, не збагнув доконечно, не зумів явити душу твору, тобто індивідуальний стиль поета, інший завжди знайде вірний тон, цілу веселку відтінків. Казав же Моріс Метерлінк, що переклад – пейзаж, а перекладачі – пейзажисти. Наперед знаючи, що переклад з оригіналом ніколи не будуть тотожними, все-таки справжній митець прагне рівносильного відтворення, тобто намагається передати “враження” від оригіналу, яке не змінило б думки першотвору. Переклад мусить впливати на читача точно так, як і оригінал. І хоча маємо в цій антології поезії аж п`ятидесяти п`яти французьких авторів, я намагався, аби, як і в їх первісному звучанні, в моїх перекладах кожен з них мав “обличчя незагальний вираз”. Тобто, аби являли вони українському читачеві дух індивідуальності – більше автора, ніж перекладача.
РЕДАКТОР: Як читачеві збагнути, що в перекладеній поезії є від поета – автора першотвору, а що – від перекладача?
Іван ПЕТРОВЦІЙ: Істинний читач поезії в наші дні – людина рідкісна, я б ще сказав – незвичайна. Як і сама істинна поезія. Він все зрозуміє: Бог дав йому інтуїцію вибрати ці вірші – Бог дасть йому здатність зрозуміти їх.
РЕДАКТОР: Чимало поезій у твоїй антології від пересічного читача вимагають, поза всяким сумнівом, грунтовних знань з міфології, історичної канви. Доцільно говорити про читача ерудованого а чи й елітарного?
Іван ПЕТРОВЦІЙ: У пропонованій антології представлено чимало імен воістину елітарних. Одначе, елітарність, наприклад Кокто чи Елюара, виражається не в нанизуванні якихось епатажних імен чи екзотичних назв: спосіб підходу до обраної теми, метод вирішення доторкнутої проблеми – тільки їхні, неповторні, а саме тому й – елітарні!.. Що ж до того, що в деяких поезіях і називаються певні персоналії, до прикладу, в одній зі своїх поезій Кокто згадує п`ятьох своїх сучасників – уславлених французьких композиторів, то читач має їх знати. Взагалі, пропонована антологія французької поезії розрахована на читача підготовленого. І саме тому ми вирішили обійтися практично без зносок і тлумачень. Мотивуємо це ще й тим, що будь-яка поезія, яка потребує пояснень, перестає бути поезією.
РЕДАКТОР: Переклад французької поезії русинською – це експеримент? Чи, знову ж таки, забаганка Івана Петровція?
Іван ПЕТРОВЦІЙ: До всеукраїнського читача як перекладач я виходив зі сторінок ще павличківського “Всесвіту”. В одній з розмов Дмитро Васильович Павличко делікатно вказав мені на якусь неукраїнськість мого синтаксису. А Микола Олексійович Лукаш, здавалося, хвалив мене за щільність моєї локальної закарпатської лексики. Але ж я брався до перекладу українською світової класики, і саме тому опісля оцих розмов в мій робочий стіл, та й моя бібліотека взагалі почали повнитися різноманітними словниками – українська мова моїх перекладів теж мала бути класичною. Дійшло до того, що я жодного свого перекладного, чи й оригінального твору не випустив у світ, не звірившись попередньо зі словниками. До цього мене спонукало ще й те, що, читаючи твори нинішніх закарпатських письменників, бачив їх разючу лексичну й граматичну відмінність від творів сучасних українських письменників зі східної України. А тут ще упродовж останнього часу нам стали доступними й твори наших закарпатських письменників минулих часів, зокрема, О.Духновича, О.Павловича, Ф.Злоцького, Л.Чопея, О.Митрака та багатьох інших, у народних творах яких я раптом побачив… як свій синтаксис, так і свою лексику!.. І я задумався. Спав на гадку мій улюблений не стільки француз, скільки провансалець, одначе ж класик французької літератури, Фредері Містраль, який одержав Нобелівську премію саме за написану провансальською поему “Мірейо”. Згодом сам же Ф.Містраль переклав свою поему французькою, і є багато видань, де “Мірейо” друкується Білінгвально, тобто паралельними текстами – французькою та провансальською. Як бачимо, у демократичній Франції з цього якоїсь політики ніхто не чинить – Франція гордиться своїм великим письменником. Та й наші Максим Рильський і Олександр Дейч у біографічному нарисі “Тарас Шевченко”, відзначаючи світову славу Кобзаря, пишуть, що “в Англії його порівнювали з Бернсом, в Німеччині – з Бюргером, у Франції – з Містралем”. І тоді я вирішив випробувати русинську лексику минулостолітніх наших Будителів, яка живе й донині в нашому народі, на кращих зразках світової літератури.
РЕДАКТОР: Хто привів, чи що привело Івана Петровція до художнього перекладу?
Іван ПЕТРОВЦІЙ: З дитинства мені доступна надзвичайно багата й різномовна бібліотека мого рідного дядька Федора Потушняка, до речі, як та її частина, що знаходилася в нашому рідному селі Осої (вщерть згоріла трохи більше десяти років тому!), так і її ужгородська частина. Щось подібне до потушняківської бібліотеки бачив ще раз у житті в Будапешті у квартирі тоді ще живого класика угорської літератури Дюли Ійєша – вони з Федором Потушняком ровесники, і поповнювали свої творчі майстерні майже що однаковими книгами: як Ійєш в Будапешті, так Потушняк в Осої. Це мене завжди неймовірно дивувало. Але десь в цьому треба шукати й феномен людського і творчого характеру Потушняка! Дякуючи потушняківським книгам, ще тоді, в юності, накреслив собі довгий творчий шлях: пізнати європейську культуру в її першоджерелах, а після, засвоївши набуте європейське, дати здомінувати в душі лише загальнолюдському, і йти шукати істини до інших цивілізацій – в Індію, Японію, Китай… Зрештою повернутися додому і таки могутньо зробити щось по-своєму, і – своє!.. Нічого з цього не встигнуто… А не за горами – шістдесят років!
РЕДАКТОР: Ну, все-таки як перекладач французької, а згодом і угорської, поезії ти попрацював серйозно. До речі, чому найперше було обрано поезію французьку?
Іван ПЕТРОВЦІЙ: Ти знаєш, що французька походить від латини. А згадай, яка могутня частина античної літератури створена латиною. Отож оця могуть ще в зародку поїла й пестувала мову й літературу французьку. І маємо результат: ідеал логіки, творчого мислення, суворої думки – Франція, ідеал художньої форми – Франція, ідеал абсолютної версифікації – Бодлер, Готье, Ередїа!.. Там є кого любити, є в кого вчитися!.. Бо ж сам Максиміліан Волошин вважав, що кожен істинний поет може і має “вчитися писати тільки в французів – пройти через латинську дисципліну форми!”.
РЕДАКТОР: Чи можна тебе назвати пропагандистом французької поезії, ну, якщо не на всій Україні, то бодай на Закарпатті?
Іван ПЕТРОВЦІЙ: Най Бог боронить! Ні, і ще раз – ні! Тільки особисте меркантильне, дуже корисливе жадання – вчитися у французів: читачів, насолоджувався, пробував збагнути, вивчити, освоїти… А перекладалось, так би мовити, мимохідь. Але – з істинною любов`ю! І тільки те, що любилося, що люблю й досі! Згадаю тут з дитинства знаного Валерія Брюсова, який, ведучи мову про майстерність поетичної техніки, наголошував на тому, що саме в Франції будь-який поет може взяти від вірша все, що вірш. Що вірш може дати! І впевнено стверджував, що російська поезія являла свою музичність лише через французький вірш. Хоча я скажу, що всі переклади й переспіви поезій, серцевинне наповнення яких – музика! – річ марна, найчастіше – недосяжна.
РЕДАКТОР: Отож кілька слів про долю перекладу у твоїй творчій долі.
Іван ПЕТРОВЦІЙ: До істинного перекладу тільки йшов… А чи дійшов?!.. Правда, зрозмів абеткову істину: вірш іноземного автора слід читати в оригіналі. Адже саме в перекладі – й дуже часто! – вірші втрачають головне – Поезію! Та попри все переклад – мистецтво безсмертне. А вже з власного досвіду збаг, що доля перекладу залежала та й залежить не стільки від природи самого оригіналу, чи ж здібностей перекладача, скільки від особливостей підходу й методу перекладу, що прийнятий в дану епоху. Наприклад, майже двісті років тому Василь Жуковський сказав: “Перекладач прози є раб, перекладач віршів – суперник”. Особисто я цю тезу уславленого російського творця тлумачу так: переклад прози повинен бути буквально точним, це – граматичний переклад; переклад віршів має бути вільним і суперницьким з автором, коли прекладач намагається усунути оригінал, залишаючи несучу його Поезію в атмосфері цілком іншої мови. Що змінилося з часів Жуковського? А, може, лише те, що до перекладу російською долучалися Пушкін, Лермонтов, Бальмонт, Пастернак, Гінзбург… В українській літературі: Шевченко, Грабовський, Вороний, Рильський, Лукаш… Сам же Пушкін вимагав точності в перекладі історичної та мемуарної прози, і в той же час різко виступав проти буквального віршованого перекладу – він обстоював принцип дотримання стилю і синтаксису рідної мови. Наче б втілюючи в життя оцю пушкніську тезу, Микола Лукаш у своїх неповторних перекладах явив нам усю безмежність можливостей української мови. До речі, саме досвід геніального Миколи Лукаша навів мене на думку, що ідеальним переклад буває лише тоді і там, де й коли навічно вживлений в серце поезії безсмертний погляд її автора пересікається із зовні направленим на нього поглядом залюбленого в оригінал перекладача: жоден рядок не пахне перекладом – у вас залишається відчуття, що ви щойно читали французький оригінал, а те, що слова – українські, не заважає цьому, наче в чарівному снові. Але це вже не просто плід перекладацької роботи, а – істинне диво. Одначе, див отаких навіть у найталановитіших перекладачів – два.., три.., більше ж – це вже геніальність! – як у Пушкіна, як у Лукаша. А з цього виходить, що переклад ніколи не можна розглядати як окреме явище української літератури – він завжди є часткою єдиного літературного процесу.
РЕДАКТОР: Але ж є ще й таке поняття, як суперництво в пошуках ідеалу!..
Іван ПЕТРОВЦІЙ: Так же як і в літературі взагалі. Художній переклад – це не лише відтворення структури тексту в плані лексичному, синтаксичному, формальному, але й передача ідеї, духу твору, зв`язаних з країною, часом, цивілізацією. Єфім Еткінд вважає, що переклад є проблемою одночасно і літературознавчою, і лінгвістичною, та й то в такій мірі, коли стилістика, як наука про синонімічні засоби мови, належить і до однієї, і до другої галузі філології. Тут мається на увазі, що основною функцією стилістики є вивчення завдань і умов естетичної відповідності першотвору й перекладу.
РЕДАКТОР: У технічному плані художній переклад має якусь свою певну етапність. Берімо первісний ступінь роботи перекладача – праця з лексикою. Чи маємо тут якісь теоретичні напрацювання?
Іван ПЕТРОВЦІЙ: Українському перекладачеві, який тільки підступається до обраного для перекладу твору, в дуже великій нагоді стають філологічні розробки відомого українського теоретика й практика перекладу Віктора Коптілова, котрий усю лексику перекладуваного твору ділить на три групи: до першої В.Коптілов відносить слова, які мають бути передані в перекладі буквально – наприклад, ворон в однойменному вірші Едгара По, лебідь у славетному сонеті Стефана Малларме, чи ж альбатрос в однойменній поезії Шарля Бодлера; до другої групи належать слова, які добросовісний перекладач може замінити близькими по значенню й духу синонімами; третя група – це слова, які без будь-якої шкоди для першотвору можуть бути пропущені в перекладі. А от класифікація лексики перекладуваного твору цілком залежить щонайперше від таланту перекладача, від його чисто професійної й загальноерудиційної підготовки, та й ще багато від чого, що в літературі називається магічним словом – творчість. Не гріх би отут нагадати й твердження Теофіля Готьє про те, що зі смертю поета найперше вмирає його голос, розуміючи під цим безпосередність, простоту, легкість і чистоту стилю, які в перекладі відтворювати може лише близький до перекладуваного поет, котрий потаємним ключиком власної творчості торкається слів оригіналу й магічно відчиняє нам творчі таємниці обраного іномовного творця – найперше пов`язує зміст зі звуком, тобто відтворює неповторність голосу, закодованого в лексиці першотвору.
РЕДАКТОР: Якщо і ми в нашій розмові зберігатимемо якусь логічну етапність, то тут на часі сказати кілька слів про загальну літературознавчу й лінгвістичну компетенцію перекладача художньої літератури.
Іван ПЕТРОВЦІЙ: Як і поет, перекладач мусить бути обдарований художнім відчуттям слова. Ну, й, безперечно, філологічно компетентний. Хай не доконечне глибокі знання, одначе мусить мати уявлення про типологію літератур, художні методи, літературні школи і їх взаємозв`язки, про типологію і взаємодію мов, одномовні і міжмовні лексикографії, про психологію мистецтва і поетики, і – безумовно! – про різнорідні літературознавчі, лінгвостилістичні та лінгвостатистичні аналізи тексту оригіналу тощо. Тобто все, що покликане звільнити перекладача від “лінгвістичного гіпнозу” – мови, з якої він перекладає, – має йому служити непомітно, але безперервно й вірно. Наприклад, і понині Верлен залишається одним із найважче перекладуваних французьких поетів. Можна ж старанно зберегти всі верленівські образи, щедро озвучити вірш, дати йому живу гнучкість і ритмічну різноманітність, вловити і втілити щонайтонші перепади настроїв – одним словом, врахувати в роботі майже всі особливості творчої манери Верлена – і все-таки залишитися від нього так же далеко, як і до перекладу, якщо перекладач знехтує бодай щось в літературознавчій, або ж лінгвістичній картині верленівської епохи. Належна філологічна підготовка перекладача допомагає йому дотримуватися міри в суб`єктивізмі при відтворенні першотвору, зберігати конструктивні елементи перекладацтва: стиль, образи, риму, звук, інструментовку вірша.
РЕДАКТОР: Переклад з іноземної мови рідною – річ зрозуміла. А от спроби творчості мовою освоєною. Є ж такі приклади в літературі.
Іван ПЕТРОВЦІЙ: Досвід показує, що на яких би рівнях і в яких напрямах не розгорталося освоєння іноземної мови, ми ніколи не досягнемо повної тотожності його лексичної і граматичної семантики зі світом дійсності і з самим способом мислення, ну, й найголовніше – ми ніколи не опануємо синтаксичної стилістики вивченої мови. Наше творення речень іноземною не супроводжується правильним мовним, тобто природнім, оформленням. По-різному, але завжди випиратиме у творених нами текстах наша “чужоземність” – навіть при відмінному користуванні коренями слів ми прозраджуватимемо себе при вживанні префіксів і суфіксів, особливо ж – службових слів. Найнедосяжнішими для нас є всі ті форми і конструкції, які з точки зору сучасних потреб суспільства уявляються алогічними, пережитковими й непотрібними, а саме в літературних творах оці наче б лінгвістичні уламки старожитніх станів тієї чи іншої мови грають величезну роль в оживленні мовлення. Простіше кажучи, у вивченій нами мові для нас завжди буде відсутнім творче джерело, та й звичайне наше мислення іноземною є менш продуктивним як рідною. Основа творчості – асоціативний і емоційно-естетичний склади мови породжують феномен “народного писку” мови – її мовне мислення, різне у різних народів. Тільки тому для членів будь-якої етнічної спільності рідна мова є не лише засобом спілкування, але й засобом розвитку найважливіших форм культури і національної самосвідомості у найширшому розумінні цього слова. Усією своєю семантичною системою рідна мова тісно зв`язана з образами першосигнальної системи, вона настільки копіює життя, що людина перестає вдрізняти предмет від назви, матерію дійсності від її лексико-граматичного відображення у мові. У словах і формах рідної мови ми з дитинства привчаємося безпосередньо називати, осмислювати й переживати світ довкіл нас і всередині нас. Навіть виникає ілюзія, що світ ми опановуємо безпосередньо через нашу рідну мову. Світ існує для нас таким і тільки таким, яким він явився нам у рідній нашій мові. Ця ілюзія приводить нас до ототожнення лексико-граматичного й інтонаційного вираження думки з самою думкою, а мови в цілому зі світом дійсності, й то настільки, що зв`язок змісту й мови, залежність першого від другого здаються нам непомірно великими. Характерним тут є зізнання Райнера-Марії Рільке: “Кілька разів я брався розробляти одну й ту ж тему французькою і німецькою, і, на мій великий подив, кожною мовою одна й та ж тема розвивалася по-різному”. Скажу дуже коротко: як ми не можемо поміняти дану нам Богом і батьками групу крові, так ніколи не поміняємо рідної мови – вона єдина і навіки. Саме тому можна лише пошкодувати того, хто, хизуючися певним рівнем досконалості у володінні чужою мовою, тратить свої сили й на творчість мовою вивченою. Істинний будівельний матеріал для істинної творчої споруди – тільки рідна мова.
РЕДАКТОР: Якщо брати перекладознавство як галузь філології, то певні теоретичні надбання на початку третього тисячоліття мають бути й тут.
Іван ПЕТРОВЦІЙ: Як і раніше, головний каталізатор прогресу – боротьба проти буквалізму. Буквалістичному способові перекладу ще з початку ХХ століття в нас протистояли три естетичні школи: просвітницька (Лозинський, Зеров), пушкінська (Маршак, Лукаш), романтично-модерністська (Пастернак, Рильський). В другій половині ХХ століття сталося важливе зрушення в теорії і практиці перекладу у всьому світі, а, значить, і в нас. Найавторитетніші теоретики перекладу вказують на п`ять основних причин цього зрушення:
1. Розвиток лінгвістики, яка звільнила перекладачів від філологічних аналізів тексту (особливо – роботи Фердинанда де Соссюра та Романа Якобсона);
2. Застосування структурної лінгвістики до перекладу Біблії;
3. Створення цілої програми перекладу Біблії майже всіма мовами світу і товариства по перекладу Біблії при ООН;
4. Видання спеціальних часописів з проблем перекладу;
5. Зародження й розвиток машинного перекладу.
Спільність питань, які дискутуються зараз у пресі України, Росії, та й світу в цілому, відображають конфлікти й контрасти різних точок зору на переклад, і доказують, що… проблеми художнього перекладу ні в Україні, ні в Росії, а ні в усьому світі в цілому так і не вирішені. Творчий процес триває як у теорії, так і в практиці художнього перекладу – теоретики і практики знову й знову звертаються до таких проблем;,як: можливий чи неможливий поетичний переклад взагалі; чи варто надавати перевагу естетичній красі буквальної точності при перекладі, або ж, навпаки, визнати переклад мистецтвом, ремеслом чи наукою; перекладач при перекладі є рабом чи творцем; переклад є звичайною лінгвістичною операцією чи наближенням за аналогією; краще бути перекладачем-ученим, або ж перекладачем-поетом тощо. Хоча можемо погодитися і з такою думкою: в перекладі народжується оригінал!.. Та я завжди буду на боці тільки того читача, який не вірить просто перекладам, а вірить лише істинній поезії!
РЕДАКТОР: Як резюмуватимемо нашу розмову?
Іван ПЕТРОВЦІЙ: Тільки так: є любов до художнього перекладу – є художній
переклад. Нема любові – нема творчості.
