Над Говерлов спуженов дикый вітер свище,
Айбо я ни годен му уповісти: "Цыт!" -
Бо строщили груди ми дощков деревища,
Приязали рукы ми на страшні ланцы.
Головов упер им ся у саму Говерлу,
А ногами впер им ся у Боржаву й Уж.
Люди, по мнї ходячи, думавуть: умерлый! -
Ай, в земли закопаный, я ни вмер - живу.
Серед ночи темної, ночи босоркунської,
Кой из неба сыплються, гикой шкрум, звізды,
Улїзавуть читаво из норы дикунської
И всысавуть очи ми чорні два гыды.
Ни ногов кынути йих, ни руков ударити,
Ани на нї гойкнути - затулили рот.
И товды ми хочеся гет Говерлу шмарити,
И ослободитися уд страшных мерзот.
Айбо што учиню я, кить ми наворожено
Лем товды ся пудняти, кой небесный глас
Край русинськый усвітлить, край новонароженый,
Кой слова Духновича дuйдуть до всьых нас.
Деревище вткрыєся, и ланцы розuрвуться,
Сын русинськый, встану я з світлов головов.
Лем гыды довженні два уд очи ни вдорвутся,
Будуть, ся волочачи, лляти чорну кров.
Зо страху притулиться варыш уд селови,
И перемішавуться из ночами дны.
Крuзь кырваві дымища світлі кураговы
Пуднють в серце стріляні наші катуны.
Злобна нечисть з Востока двигне на Рутенію,
Воды в небо хмарами втїкнуть из рікы.
А кой в небі рuзпнеся білоє знаменїє,
Вмерлї з зимлї улїзуть - з трупuв червакы.
Серце моє вмерлоє оживає, клопчучи.
Говгірї ся спудили, што чинили блуд...
И товды гыды ми два приуткрывуть очи -
Впознавуть всї Довбуша... И - настане суд!
