Петровций Иван

Иван Петровцій
НАШІ СПІВАНКЫ :
 

СПIВАНКА ЗА РУСИНСЬКОЄ БОРОДIНО

Уповiш, жоно, ци ни задарь
Минi дала ты в пысок адде,
Онь змирькся вшиткый свiт.
Запамняталомися тiлко,
Як ты ухопила качiлку,
И - бух по головi!

Тото лем знає божа мати,
Ош як устих имся вчуняти,
Й пут постiль им залiс.
А ты набрала с шпора грани,
И кажеш: - Уттiть ты ни встанеш,
Онь докi ї ни йзiш!

Вта грань на постiль политiла,
И нарас парна ся имила -
Пут парнов спав сусiд.
Кой ввiдiв им му босi ногы,
Залав им в Христа-пана-бога,
И в сись ушиткый свiт.

Вже туй жону я нич ни звiдав,
Ай постiль вєнно ис сусiдом,
Ги штангу, м зняв горi.
Ни можу врозумiти й досi,
Як постiль сталася у возiр,
И спеллася в дворi.

Пороззирав им хыжу зунну -
Жона вже была у декунку -
Забилася у пiч.
Типир ты, жоночко обленна,
С капустов будеш запечена -
Ни втеєтуєш нич.

У рукы м взяв гордiв с капустов,
И рендешно на пiч го пустив -
Влеглася пiч стара.
Ни каждый може врозумiти,
Як жонка встигла уттiть втiкти -
В стiнi была дiра.

Ай туй сусiд мiй суветливо
В дворi с корiньом урвав сливу
И просто в мене вер.
Я в льотi вхопив сливу в руку,
И шпурив нив у жонку суку,
Й лем платя йiв роздер.

Ай туй сусiда мiй путскочив,
И с ходу в пысок як ми вмочить -
Тото вже быв удар!
А я як вхопив го руками,
И вєнно - с головов, с ногами -
Забив им го в будар.

Врага м єнного мнянтовався,
Та на жону м свою нарвався -
Она минi дала!
Ба, уткiть силы тiлко мала,
И зубы, й ребра ми зламала,
Лице всьо ростяла.

Ты нащо нохтi лаковала?! -
Обысь май дерти бировала?
Глянь на моє лице!
Я д людьом уйти вже ни можу,
Бо вшиткый пысок у ня схожый
На великонноє яйце.

Жона у хыжу заскочила,
Руками зунну двирi ймила,
И гойкать: - Всьо! Буде!
Я жаждив хыжу запалити,
Та шваблик ся ни хотiв ймити,
А мав им лем єден!

Жона щось в хыжи залящiла...
Й минi вже битка надоїла -
Иду собi в будар.
А в бударi сусiд ся запер -
Ис пыска страшно кров му цяпле,
С гузiцi - жовтый вар.

Що можу с ними говорити,
Коли ни хотять мирно жити -
Все лiзли бы в бiду.
Уже змирькалося над вичiр -
Жона сусiдова ня кличе,
И я ид ньiв иду.

Вна, ги дiтину, ня роздiла,
Промыла раны, всьо завила,
И в постiль повела.
Туй я забыв синцi и раны,
И ока м ни склiпив до рана -
Гий, що за нiч была!

Тото ни постiль пуннимати,
И ни гордiв на пiч метати -
Там треба ся впрячи.
Мы с нив ся двоє так любили,
Що постiль исьме розлупили -
Кiнчали на печи.

А де жона моя с сусiдом?!
За вто мене уже ни звiдай,
Бо що минi до них?
Тко ся любовлю занимає,
Тот ся ни б'є, ни обзыває -
Сисе затям навiк!

ЗАГОЛОВКЫ | Пишіть! |

© Иван Петровцій , 1996

Hosted by uCoz