Двоє милых ся на царинї любили.
Думали, ош йих нитко ни видить.
Айбо никала на нї трава зелена,
И вповіла вто овечкам білым,
А овечкы пастырю шепнули,
А пастырь вто подорожньому розбуркав,
Подорожньый – перевuзнику на перевозї,
Перевuзник – оріховому човнови,
Човен ушептав водї ушытко,
Уд воды ся мати дuвчині дuзнала.
И проклинать дuвка молодинька:
– А богдай бысь ты, траво, ни зеленїла!
І обы вас, вuвцї, вовце йзїли!
А тебе, пастырю, вбы чорт копнув!
А обы ти, подорожньый, ногы втпали!
А обысь ты, перевuзнику, втопився!
А обысь ты, човне, стлїв на попіл!
А богдай бысь ты, водичко, пересохла!