Раз упuвночи бизтямнuв из трывожными гатками
Над ямилными книжками я хылився в сон, ги трость.
Вфараллованый роботов, туйкы вчув им крuзь дрімоту
Звук, што го ни было дотuть – в мої двирї цоркнув ткось.
“Вто, видав, – прошепотїв я, – йде до мене з ночи гость,
В двирї цоркнув менї гость”.
Памнятаву, я ся спудив, што тото типирькы буде –
Нuч осїнню схарапудив ткось при тлївучuм огню.
Лем бы нuч сися минула! И якбы щи ся вернула
Вта, што в серци ни заснула, што й типир тямлю за ню,
О Леноро, ты ми была світлом уночи й при дню,
Бо й типир тобов я сню.
Шурхuт шовку шелеснанкый челленавої фірганкы,
Ги наремный глuг дербанкы– в серце крыжаный укол.
Задрыжав уд страха вшыткый, пидік, вже было бы витко.
Вбы якась там ворожбитка, авать босоркун-страшко.
Тихо встав, удопер двирї – тьма, побілена сніжком,
Тьма, и – нич, нигде нитко.
Кить вы є, та ся ни прячте, заходїть, всьо ростовмачте,
Сер, вать Міссіс, перебачте, ош ни нараз вчув ваш клич.
Бо я туйкы так читаву, што збuлшого вже дрімаву,
Й кить увижу, ни спuзнаву, хоть у очи ми ся тыч.
Правда, нараз, кой учув им, вдопер двирї, а там – нич.
Тьма, й – нигде никого нич.
Я стояв, и тьма стояла, нич нигде ся ни вдuзвало,
Лем думкы ми мальовали образы любовных притч.
А моє нїмоє тїло так ся в здогады втопило,
Што м уздрів як политїло слово, ци гыртанный клич:
Слово вто было «Ленора!» – моя будь, в минї владыч!
Лем Ленора, й бuльше нич.
Я ся впят вернув до хыжі, айбо страх ми серце лиже,
Бо уже учув им ближе онь гибы ударив бич.
Айбо вповів им: “Вто вітер хоче возuр утворити,
Я ни буду ся творити, хоть до рана войовнич.
Вітер там, и бuльше нич”.
Друтив я возuрну раму, й туй дрuбными ступляями
Входить вчорненый віками Ворон пышный, ги павич.
Без поклону, батром гордо, з видом кенєшного лорда
Пудыйшов ид двирьом твердо, хоть го клич, а хоть ни клич –
Улитїв на бюст Паллады, сїв, и никать, ги панич.
Лем позирать и бuльше нич.
Зажурив имся быв дотuть, айбо кой уздрів им потя,
Што ся впулять из высотя, важноє, ги командор,
Я вповів: «Уд страху м хворый, ты сюды прийшов на горе,
Ани цят ни вбленный Ворон, там, в краю страшных потвор,
У Плутоновuм газдuвстві як ти ймня было тых пор?»
Ворон каркнув: «Невермор!»1
Потя баторно втвічало, и хоть смысла было мало
В тому, што оно казало. ай мене туй брав задор:
Никало на мене чудо – тко повірує з вас, люди,
Ош казати потя буде пунтошно, ги приговор,
Лем єдно ялоє слово, што го чути, ги укор,
Ворон каркнув: “Невермор”.
А щи як тот Ворон никав – серце из груди ввuн кликав
Тым, вповідженім без лику, точным словом «Невермор».
Ввuн ани кынув крылами, й туйкы м спиловав словами:
«Розыйшовся з цїмборами, вже м забыв йих розговор.
Завтра й ты пuдеш уд мене, впстану сам до смертнных пор».
Ворон каркнув: «Невермор».
Ворон вповів так удало, што менї ся лем упстало
Загойчїти: “Ты бывало пудхопив чужый повтор:
Ковдош тот быв, ко йсе слово вер ти в пысок, ги дяпловы,
И чинився пайтиковым, кой живuт давав напор.
Твuй газда ледвы ся крывав, и хрипів судьбі в укор
Пунтошноє “Невермор”.
Думаву я – ближе сяду, й придручав столиць вд Палладї,
Айбо де ся дїла радuсть – у души єден роздор.
Я на баршун сїв ліловый, и гадаву, ош тым словом,
Што повторює го знова, й глупо мече в ночи створ,
Жаждить ми штось путказати, хоче туй вчинити шор
Босоркунськым «Невермор».
Я сидїв, я мовчкы думав, серце ся сповняло сумом,
Айбо Ворон, гикой туман, позирав на ня в упор.
Очи ня його палили, з днuв прошедшых доносили
Вто, што вічно ми є мило – лем її гарячый зор.
Хоть на баршун сись лїловый, де нисфрацканый узор,
Вна ни сяде – невермор.
Туй гибы цирьковным дымом ткось війнув у хыжу зримо,
Й ступляями Серафима йде исповшити дозор.
Зашептав я у бистямі: “Боже! Янгола руками
Даш ми упити бальзаму, вбым забыв мою Ленор,
Вмруть в души любовні мукы, и забуду я Ленор!”
Ворон каркнув: “Невермор”.
Я змолився: “Промітнику, маєш силу ты велику,
Бо фрасы из ада дикі, што росплоджувуть потвор,
Хочуть вбысь у йсю навщиву помінив ми ниглумливо,
Ош кой прийде Смирть ссважлива, янгuл душу взьме, вать чорт,
Вже товды я найду спокuй серед Галаацькых гор?»
Ворон каркнув: «Невермор».
«Слухай, чорте, вать пророче, здрю з твої пикилні очи,
И єдно лем знати хочу: де янгольськый співать хор,
Там, в небесному Едемі, кить у нього увыйдеме,
Уповіш ми ци обниму вбленну й чамняну Ленор.
В сонмі янгелuв присвітліх вбниму чамняну Ленор?»
Ворон каркнув: «Невермор».
Туй я встав, и гойкнув хмуро: «Доста было сиї журы,
Ты вертай у царство бурї, де чорты несуть дозор.
Встань из бюста, гикой з трона, и ни сып туй пірьом чорным,
Бо тирпіти вже м ни годный сись скарбезный розговор,
З сирця ми дзьовб унньи, й спрячся меж такых, ги сь сам, потвор».
Ворон каркнув: «Невермор».
Чорный Ворон – символ ада врuс когтями в бюст Паллады,
И нитко ни дасть му рады, хоть го чортом возвелич.
Нuч проходить, динь надходить, з мене злых очи ни зводить, –
Ввuн ни хоче, я ни годен туй втеєтовати нич:
Серце млїє, дух нїміє, бо Ленору клич, ни клич –
З того вже ни буде нич.
1 Невермор /англ./ – нигда бuлш.
АННАБЕЛЬ-ЛІ
Йсе ся стало давно - мало тко вже тямить
Королuвство на дивнuв землї,
Де жило й розцвітало дuвчатко єдно,
Што имня мало Аннабель-Лї.
Я любив ї. Она ня любила. И мы
Лем любовльов и жили, й цвіли.
Мы в любви были чисті, ги діти малі,
В королuвстві на дивнuв землї.
Лем любили мы бuлше, ги люблять в любви,
Я й божественна Аннабель-Лї.
Й серафимы небес, заздро видячи йсе,
Перебачити нам ни могли.
Изза сього ся иппен и стало давно
В королuвстві на дивнuв землї,
Што из хмарного неба студені вітры
Смертно вбыяли Аннабель-Лї —
Ярньый цвіт в чорный світ, у могилу сумну
В саркофазї уд ня понесли.
Вто блаженство, што мав им, кой жила она
В королuвстві на дивнuв землї,
Серафимы крылаті в небеснuм раю
Нигда мати в души ни могли.
Айбо стало ся так, што ї вд мене взяли
Мою Аннабель-Лї погребли.
И вночи, коли місяць навівать ми сны
Про божественну Аннабель-Лї,
Вижу тіло її, вижу душу її,
Чуву дух, што в трунї ни зотлїв -
Я ї люблю! Вна любить ня! Мы цвітиме
В королuвстві на дивнuв землї.
