«Йой, няньку, зо мнов говорить аттот царь –
Ввuн казку и бавку дає ми у дар”.
“Дїтваче, ниє того царя нигде –
Вто вітер ся пробудив, й листьом гуде”.
“Тд минї, лигінику, туй – потuчкы,
Туй ввидиш які у ня файні донькы:
Вни в місячну пuвнuч пuдуть у танок,
Сон зuтчуть тобі з хащовых спuванок!
“Йой, няньку, поникай – донькы му з огнем
Так файно ся бавлять, и кличуть мене!»
«Та ньи, всьо спокойно в ночнuв глыбині
Вто корчї піцїцькі блистять на багні».
«Лигіню, я радый твойuв файнотї –
Вдтипирькы ты мuй, хоть бысь и ни хотїв!.
“Йой, няньку, мене царь за руку узяв –
Я дыхаву тяшко.., ци – й дыхати м став!..»
Напуженый втиць коня страшно жене,
Дїтвак пиля нього ледвы ся кыне.
Добіг, долитїв, крозu нuч доскакав,
Лем сын вже мертвый на руках му лежав.
