Петровций Иван
Иван Петровцій
НАШІ и НИНАШІ СПUВАНКЫ
РУСИНСЬКА ПОЕЗИЯ
:
БАСЬО
(1644–1694 рр., Япония)
Ни думай нагордо
* * *
Ни думай нагордо:
“Йой, бо дрuбні зирнятка!”.
Йсе – челлена поприга.
* * *
Впаровався дїтвак
На сїдлї, а кuнь чекать.
Узбирувуть ритьков.
* * *
В таролї косіцї
Дремле чмеллик. Ни кыни го,
Цїмборе-воробче.
* * *
Гий, хло-чередарю!
Лиши сливі хоть цят стовпля,
Чинячи батугы.
НА СЇЛСЬКОМУ АРСАГУ
Повні бирфы рuща повuз
Коник у варыш…А уттuть
Читавый гордuвчик вина.
ОВДОВІЛОМУ ЦЇМБОРОВИ
Білый цвіт пиля хыжі,
Де умерла газдыня…
Туй лем студїньов віє.
* * *
У погарчик з вином,
Ластuвочкы, ни впустіть
Ани дарабчик глины.
* * *
Ярь гет иде.
Ревуть птицї. Очи рыб
Повні слыз.
В ДИНЬ ПОМИНОВЕНЫЯ УМЕРЛЫХ
Вся родина иде в тинитuв.
Посїдїлі, старі чалапіндавуть,
Путпиравучися бігарями.
УПЯТ У РUДНОМУ СЕЛЇ
Як ся лиця змінили!
Я на них прочитав свою старuсть:
Всї – ги дынї зимушнї.
* * *
Ба што там люде мавуть на іду?
Притулилася хыжчина
Пуд голый грунок.
ПИЛЯ «КАМЕНИ СМЕРТИ»
Дыше утровов скала.
Туйкы й трава счелленїла.
Роса, и вта – в огни!
* * *
Воробкы над вызором
Цвїрїньчать, а йим ся удзывавуть
Мыши на подї.
* * *
Камінь мохом уброслый на гробі,
А пуд ним – видиться ци сниться ми? –
Голос шепче молитвы.
* * *
Там, далеко, замовк чїлінгuв.
Айбо пахнотов вичuрньых косиць
Голос його плыве.
* * *
Білый гриб у хащи.
Якыйись листок пожовклый
Уд клебанци му прилип.
* * *
Вшытко листя упало.
Всяды світ єдноцвітный.
Лем вітер завывать.
* * *
Осїнню журу
Ростовкла й жене гет
Бисїда цїмборuв.
* * *
Вышше уд лїтавучых корибликuв,
Онь на небі сїв им припочити –
На вершку май вышнuм перевала.
* * *
Видиться, ош яв бы промыкати
Рыбу вєдно из салками
Сись усохлый дїдо.
* * *
Гий! кой ускочить у темнотї
З гущі спутаных трав
Напужена жаба!
* * *
Уповім слово –
Губы ми студенївуть.
Осіння нибрязь.
* * *
Дїдо стихы перечитав,
И задрыжало в нuм споминаня…
Гий, кuлько раз овuн любив!
ПОХВАЛА ПОЕТОВИ
Дуже м явно уздрів
Блискавицї, кой ты в мрацї
Стихы яв казати.
ЗАГОЛОВКЫ | Пишіть! |
© Иван Петровцій
, 1999