Ты мене впроважяв, звізды никали з неба,
Як тя ймав ниисповшеный корч.
Ты вповіш, ты вповіш, што ти треба, што ти треба,
Може дам, може дам, што ты хоч.
На прогульцї з тобов дав ись цукру ми з жеба,
Вбы слызы ни текли ми, ги дощ.
Ты вповіш, ты вповіш, што ти треба, што ти треба,
Може дам, може дам, што ты хоч.
Ты ни никай на мене, ты ни здри на ня, сигінь,
И ни сунь ми руков, де ни мош.
Ты вповіш, ты вповіш, што ти треба, што ти треба,
Може дам, може дам, што ты хоч.
Кой домu сь ня привuх, щи м пuздрїла на тебе:
Ни мнянтує тя – гацмолить корч.
И втямила м товды што ти треба, што ти треба,
Лем ни дам, лем ни дам, што ты хоч!
СПUВАНКА ЗА ОТЕЛЛО
Отелло – жіван винницuськый
Єдну хыщину навщивляв.
Як лем Шекспір за вто дuзнався,
Та коломыйку написав.
Писав Шекспір за Дездемону,
Што доста чїчана была.
Сплянтинилася з катунами,
И вшытку чисть йим уддала.
Любив Отелло попоісти.
А кой поів, та файно спав.
Бужену пікницю иршавську
Сливлянков хустськов запивав.
Та туйкы трафилася пришта –
Ткось жиболовку вд ниї взьмив.
Отелло быв фаттuв наремный,
И Дездемону придушив.
Вна пуднялася з деревища –
Тонинькый голос в ниї быв:
– Ба тко тя так, ги я, любив?!..
А ты мене, говгірю, вбив!..
Дuвкы, дuвчаточка чїчані,
Вчалуйте вшыткых, убманїть.
Лем жиболовкы, што на смолї,
Хоть де ни мечте, сокотїть!
