У Сільці, в Іршавському районі, “край села, в маленькій хатині, що стояла на невеличкому пагорбі між вузькоколійкою і шосе”, 1936 року народився Іван Симерча.
”Біля хати росли дві старі сливи, на яких кожного року всихала одна з гілок”. Щасливому, закоханому в нове життя юнакові й на гадку не спадало порахувати ті гілочки на сливах, а було ж їх рівно двадцять п’ять. І коли всохла остання гілка, навіки закрилися й очі двадцятип’ятилітнього Івана Симчери.
Доля всохлих сливових дерев була звичайною – на дрова.
Незвичною видалася посмертна доля Івана Симчери – тільки відійшовши у світ позаземний, він став письменником.
Можливо, що не таким, яким мав стати – а таланту Господь Бог вділив йому аж надто щедро! – дуже ж рано забрав його до себе!
В пам`яті зринають імена рано померлих геніїв: Веневітінов, Кітс, Війон, Ботєв, Петефі…
Іван Симчера мав шістнадцять років, коли одержав перший свій диплом педагога – по закінченні Мукачівського педучилища. Саме там і пройнявся комуністичними ідеалами, в які вірив щиро і з допомогою яких мріяв зробити щасливим життя своїх сельчан і краян – це в його долі було головним. Саме щира комуністична романтика повела його на цілинні землі Казахстану, де за свій чесний і плідний труд був нагороджений Почесною Грамотою Президії Верховної Ради Казахської РСР.
Навчався у вищій партійній школі при ЦК Компартії України в Києві.
Помер 4 грудня 1961 року.
Менш як за рік до смерті двадцятивосьмилітнього Василя Симоненка.
Ні, Іван Симчера не знав особисто ні Василя Симоненка, ні Василя Стуса, ні Миколу Вінграновського, ні Євгена Сверстюка… Але він був з їх когорти, з їх плеяди! Про це свідчить рівень ним тоді писаних оповідань, новел, зарисовочок, і просторих, проблемних газетних матеріалів.
Рівень, напрям художнього мислення й письма Івана Симчери прямим шляхом вели його на дорогу шестидесятників. Ні, не на ту дорогу, що стелилась до тимчасової слави усіляких пописувачів, жадібних слави й державних почестей, а на страдницьку дорогу Стуса й Симоненка.
Посмертні публікації прозових творів Івана Симчери в журналах “Зміна” (1962. – № 1), “Прапор” (1962. –№ 3), “Дніпро” (1962. – № 10), республіканській та обласній пресі засвідчили, що рідна земля сама собі дарувала талант надзвичайний, але писана господом Богом людська доля пішла визначеним їй шляхом.
Видані посмертно дві книги оповідань Івана Симчери “Проліски” 1962 і “Од вітру серце не холоне” 1964 років тільки посилили жаль за тим, що могло бути – за творчою роботою пригаслого вулкана.
Є в Івана Симчери поезія в прозі “Дуб”, який “ріс на галявині, нічим не виділяючись серед інших… Хіба що крона була стрункішою, бо віти якось незвичайно тягнулись до сонця, полощучись в його промінні…”. Сталося так, що вітер звалив старого дуба, але “…на стовбурі, оточуючи рану, народжувались нові гілочки, темно-зелене листячко росло, загортало собою рану. Дуб жив!”.
Сповнений синівської любові до рідного народу, письменник Іван Симчера стояв на порозі подвигу.
І хоча сам подвигу не здійснив, він підготував його! Подвиг, який здійснили ті, хто йшов за ним.
Ті, хто мріяв так як він.
