Гий, Запад є Запад, Восток є Восток, и з міста ся вни ни кынуть
Онь докuть Небо уєдно з Землив ни стануть на Смертный Суд.
Лем што коштувуть Запад, Восток, што рuд, што вuтцюзнина є,
Кой дужый из дужым – пястив на пясть! – на краю земли встає.
Камал з двадцятьма лигінями утїк туды, де сам вuльно гуляв,
Кобылу май ипну, май дужу з усїх овuн у полковника вкрав,
Як вuх из хлїва ї ни відїв нитко – уд хыжі удбіг убuк,
Пудковы вбернув задом навперед, в сїдло собов вер и втїк.
Лем рано уповів полковникuв сын, што быв мийригашный, ги звірь:
«Ба тко, цїмборове, из вас уповість ош де конокрад є типир?»
Туй сын рисальдаря Мохаммед Хан ид ньому прийшов и вповів:
«Тко вітру нuчного знає путї, и тот бы го найко ци ймив.
Вночи проскакав овuн Абазай, в Бонайрї типирькы дись є.
Ввuн мусить прuйти пиля форта Букло, иного пути му ниє.
И кить полетиш ты до форта Букло, шпатно – ги потя, ги шрийт,
То з помочив Божив го догониш там в глубокому зворї Джагий.
Ай лем кить прuйшов овuн звором Джагий, вертайся, ниборе, домuв –
Там каждый дарабчик зимлї ти страшный, там повно його цїмборuв:
Там справа – скала, там злїва – скала, ворохы тирня й піска…
Учуєш: цобыркнув дись машингвер, айбо ни уздриш стрілка».
И вхопив полковникuв сын коня, чорнющого, гикой нuч:
Пысок – чїнгuв, серце – клепач, но – ни хыбить му нич.
У форт полковникuв сын прилитїв, а тамкы гостину несуть.
Лем тко уд гатара за злодійом йде, ни має на спочив часу.
Заторсав кантар и кuнь чорный упят летить, ги потя, ги шрийт,
Онь докіть вuтцьову кобылу ни вздрів при входї у звор Джагий.
Уздрів кобылу вuтьцьову – на нuв Камал у звuр поскакав.
И вхопив піштолю, и дотрічі раз овuн в конокрада стріляв.
Лем кулї литїли у корчї, й Камал ид ньому ся убернув:
«Стріляєш ты пuлло, а ци на кони за мнов ся вженеш, ану!»
Гикойбы чорты налитїли на звuр – порох го вкрыв, ги имла.
Литїв чорный кuнь, гикой олїнь, айбо кобыла, ги серна, йшла.
Дяпловы зубами затис чорний кuнь, и дыхав тяженно, ги міх.
Кобыла подзиньковала кантаром, и мала легинькый біг.
Там справа – скала, и злїва – скала, ворохы тирня й піска…
Учув: цобыркнув дись машингвер, айбо ни уздрів стрілка.
Запрятався місяць за хмары, зоря зайшла за видиму грань.
Кuнь мече собов, ги постріляный бык, кобыла летить, гикой лань.
Кuнь зашпотався у каміння и впав, упав сын полковника з нuг.
Камал на кобылї ид ним пудыйшов и стати врагови помuг.
Піштолю му убив из рук и вповів: «Я ся с тобов ни бю.
Ты в мене стріляв, айбо раз ткось ни кров, ай пuт наші конї пють.
Ты туйкы довкола на двадцять миль ни найдеш такого корча,
Такої скалы, зза котрых мuй стрілок из пушков бы ни чучав.
Менї бы доста впустити кантар, вать пудняти руку горі,
Шакалы бы мали на фрыштик тебе щи при иннишнuв зорі.
Авать кыбым я лем махнув головов, и мало нагнув ї долu,
Вороны бы так ся наіли тебе – ни удлитїли бы з зимлї».
Утвітив му легко полковникuв сын: «Ни маву я протuв нич.
Лем раз порахуй што коштує іда, а дале пак гостuв клич.
Кить изирь багнийтuв сюди налетить вбы мої кuсткы найти,
Буде гостина тобі дорога, и впстанеш голодным ты.
Потопчуть конї на корени хлїб, здїравить живых пістолет,
Хыжі твої спалять, маржину усю поріжуть и увержуть гет.
И кить дїля тебе ушытко єдно, што сюды катуна принесе,
Шакалы из псами файта єдна – шакалuв мош кликати, псе.
Лем кить дорожиш ты людьми и землив, кить гuр сих ти трібна краса,
Ты нянькову чесно кобылу вернеш, а путь домu найду я сам!.
Камал ся на нього попризирав, и твердо го вхопив руков.
«Ни слова за псuв, – уповів му Камал. – туй з вовком ся ссважать вовк.
И най ми здыхлятина буде ідов, кыдьбым я тебе убив!
Повіруй, ош смирть ись перефігльовав, ош я вже тебе простив».
Утвітив му легко полковникuв сын: «Я віруву чеснів судьбі:
Силноє силному – кобылу сисю мuй нянько дарує тобі».
Газдови ся тыче кобыла в лице, ублизує рукы йому.
«Мы вбоє сильні, – уповів му Камал, – а вірна вна лем єдному…
Я дар ни приймаву, а вд ньому даву мої золоті кантары,
Корбач мuй шовковый, и най йти домu поможуть попутні вітры».
Полковникuв сын свuй левор ухопив, протяг му, попозирав:
«Піштолю ты ухопив уд урага, типир ї дає цїмбора».
Камал уповів: «Кров за кров, дар за дар, – лем цїмбороватися нам,
Твuй няньо за мнов свого сына загнав, я свого му сына уддам».
Ввuн фuтькнув у персты, онь корч молодый вд студенuв скалї прилuг,
И туй изза тої скалы молодый, ги олїнь, му сын прибіг.
«Аттуй твuй газда, – уповів му Камал, – уд нього вд иннись ни ногов!
Ты з правого боку з ним фурт будеш йти, и сокотити його.
Я, сине мuй, слово твердоє даву и будеш ты вірный йому
Онь докuть ни вмреш, авать докuть я сам вто слово назад ни озьму.
И хлїб королевы ты істи будеш, и берегти її дом.
И кить буде треба на благо її, ты моє зничтожиш гнїздо.
Ты будь катуном чесным, най ти ся вдасть ушытко, што лем кынеш.
И може пудвысять у чинї тебе, и може завісять мене».
Поникали в очи єден єдному, ай страх там и ни цїбенїв.
И твердо клялися они на винї, на соли, на чистuм зернї.
Ножами ся чирькнули в рукы и кров горяча из жил потекла,
Зєдналися кровльов и клятва тота силнїша уд смерти была.
Дїтвак на коня сїв. Полковникuв сын на свойuв кобылї иде.
Й вернулися двоє до форта Букло, уткuть уйшов єден.
И лем пудыйшли уд касарни, кой там каждый попровбайловав
Багнийтом убити того дїтвака, што втиць му кобылу украв…
«Ни кывайте! – гойкунув полковникuв сын. – Бо вчиню в копони дїру!
Вночи м доганяти пuшов урага, а туйкы м привїх цїмбору».
Гий, Запад є Запад, Восток є Восток, и з міста ся вни ни кынуть
Онь докuть Небо уєдно з Землив ни стануть на Смертный Суд.
Лем што коштувуть Запад, Восток, што рuд, што вuтцюзнина є,
Кой дужый из дужым – пястив на пясть! – на краю земли встає.
