Петровций Иван

Иван Петровцій
Б И Т А Н Г U С Ь К І  С П U В А Н К Ы
 

К Л А С И Ч Н І       Х У Й О В О Д Ы








Иван Барков
(1732–1768)

М И Т Ь o       П У Ц  Щ Е

Природа жонам даровала
Багатство: славу из красов,
Й меже ногами розрубала
Дїру, шо кличеся пиздов.

У жuн пизда товста, мохната.
Мала, ги бавка, у дївиць.
Як маґнеш, годна притягати –
Фаттьовам вткрыта, ги словпиць.

Як узимі, так серед лїта
Вна – лакомливый жолобок,
И сиґняшный хуй в нuв лїтать,
Гикой в пиливни воробок.

Уддaні жоны и вдовіцї,
(Никываных туй  ни бирім),
Послухайте, усї блудницї.
Што я за єбаня вповім.

Єбіться ипно, хосновито,
И ни ганьбіться ани цят.
Ай лем вас хочу попросити,
Обы в тuм єбанню быв ряд.

Єбіться рянно, акуратно –
Чим ріже даш, тым май приятно.
Сам Господь Бог вас борони
Уд безпорядка у єбни.

Кить хоч пуд каждого упасти,
Чекавуть біды тя й напасти.
И ни вшорить уже тя туй
Товстый, ги гарпічовка, хуй.

ГЛАВА ПЕРВА

У хыжи двоемелетовuв
Вселилася ни так давно
Вдовиця, в котрuв буря крови:
Лице!… гузиця!… а – стегно!…

Прощuн бы, чоловік йuв милый
Услаб уд єблї, ги мара.
Тай пак живuт му вкоротила
Голодна жонина дїра.

На передок слабі всї жоны,
Ни брешучи вам уповім.
Ай так на єбаня голодну
Нитко ни знав на світї сuм.

Жонї сuв треба было біку,
А не слабого чоловіка.
Та й ввuн, кой чувся щи горазд,
Єбав ї нa динь дисять раз.

Бывало ногы вже волочить,
Хуйом и мухы бы ни вбив.
А вна и знати нич ни хоче:
Реви та вый, айбо – єби!

Лем туй кониць усьому є,
И сиґіняшный муж помалы
Зйшов у край тот, де ниє
Ни єбаня. ани печали.

А удовиця моложава,
Гибы йuв чорт пизду палив,
Пuшла налїво и направо –
Дає всьым, тко бы ни просив.

Давала молодым фаттьовам,
Дідам – старым борызґанам:
Долu-горі йшли будюґовы,
Дїра робила, ги збісна.

ГЛАВА ДРУГА

Три годы ногы ни стуляла:
Там было в што – былo бы чим!
Вдовици нивояшнuв мало –
Тко и який бы ни забив.

Всьых єбакuв знакомі лиця
И йих єдностані хуї
Уже йuв были до гузіцї…
Течуть слызы з очи її…

В послїдньый час – як ни швакaти! –
Ни йшло йuв єбаня на смак:
У єдного хуй – тонковатый,
У другого – малый домак.

У тритього – нихарапутный.
Четвертый там ни так задїв
Яйцьми, што, ги кочан капусты,
Лем задарь бють ї по пиздї,

А пятый yкукулив яйця,
Што пуца дись убuк пuшла…
У шестого такый, ги в зайця –
Удинь го з свічков ни найшла…

Вдовици вшытко попuллїло,
Што вчора цвітом йuв цвіло –
Чекало чуда її тїло,
Й ниуткuть чуда ни было.

Натуров свойыв ни кондрує –
Ни ість, ни пє – єдна біда:
Вже кuлько часу – геверує
Ниначутрована пизда.

И удовиця, вбы ни была
Планїда йuв така пuсна,
По довгuм думаню ся ймила,
Ош помuч сьому лем єдна:

Ни быти все пиздї голоднuв –
Додумалася такый туй,
Ош треба yпанькати зводню,
Котра й найде великый хуй.

ГЛАВА ТРИТЯ

За варышом пиля хащины
Стояла хыжочка єдна.
Там жила файна чилядина,
Поланя ймня йuв было. Вна

Уже тuйтакый сорок годuв
Як у краї сисї прийшла,
И серед вшыткого народа
Ги сваха uдьешна была.

Нимолода вже доста дuвка,
В роботї точна, ги брыстuвка.
Усьым на єбаня голодным
Былa каммайпунтошнов зводньов.

Захоче бовтошка цицьката
Потай уд мужа – пыняка
Раз в динь ся рендешно зєбати –
Поланя найде єбака.

Авать ни знати щи зза чого
Жону ни єбе чоловік.
А тuв бы – много и товстого! –
Поланя й туйкы найде лїк.

Дись котрась, сыта и лїнива,
Захоче довгі три хуї –
Поланя вчинить ї щасливов:
Лем глипне – єбуть вже її.

Авать женатому фаттьову
Никываної забагло:
Поланя раз – и всьо готово! –
Цілоє му пуд хуй лягло.

Жене вдовиця до Поланї
Слугу, вб взнати, ош ци мош
Найти хуй для її кудланї.
И чекать ї, ги каня дощ.

ГЛАВА ЧЕТВЕРТА

Зайшла Поланя в хыжу сміло,
На oбразы ся хрестячи,
Ґаздыни файно ся вклонила,
И такй звідать, ош ба чим

Она хuснвна годна быти
Жонї, што схожа на богинь?
Ци у души вгинь загасити?
Ци в тїлї запалити вгинь?

Кить хочеш – нараз ти ворoжу,
А кить лем тя свербить пизда,
Товды, ґаздынько, ни біда –
Я иппен вта, тко туй поможе.

Без єбаня мош удуріти!
Тай тко бым я така была,
Вбым нич ни мала на примітї –
Такый им хуй ти припасла!..

“Я дякуву на добрuм слові, –
Вдовиця вповіла на йсе, –
Та лем хуйище стоцентовый
Мене й пизду мою спасе.

Ниє кому в наш час єбати:
Ниє хуйищ – єдны хуята.
Вбы стоцентового найти,
Всьый світ ся прийде убыйти.

Я люблю хуй товстый, здоровый,
Обы мав бовтку двакілову.
Й ни дам паскудити пизду
Тому, што схожый на глисту.

Такого хочу чоловіка.
Обы ня уєбав, ги біка.
Кой ми засуне свuй рулон.
Обы ми очи лїзли вон,

Обы ми дыханя спирало,
Вбым всьо на світї забывала,
Вбы зуб на зуб ни попадав,
Вбы ми до сирця досягав!..”

Поланя доганy нюхнула,
Даз дві минуты мовчкы была.
Та вна ни вта, у кuм є страх,
И удовици каже так:

“Сисе задача и загадка
Найти такого жилака.
Ты из ста центuв звирсь хоть цятку,
И будеш мати єбака.

Аттуйкы є у ня фаттьовик.
Якраз без єбаня сидить.
Ищи м ни відїла николи
Такої пуцы у люди.

Такого в чивдыря ни вникаш,
Такого шкода на курвuв! –
Чиснок дїтинї пуд языком! –
Такым лем пужати чортuв.

Сама я, грішна, довго здріла
На флыздрик того гыцака,
И мало м была ни зомлїла:
Вто – рула в гасича в руках!

Сам битанґище файтовитый:
В думках лем – єбаня, гульня…
Колись быв священослужитиль.
Митьо Пуцище му имня.

Лем сись фаттuв многоєбучый
Вже тритьый динь ся зажурив:
Пачмаґы, реклик и онучі… –
У виндиґлові всьо пропив”.

Вдовиця радости ни пряче,
И вже привижаться йuв як
Митьо Пуцище на нuв скаче,
Выткавучи товстый пуцак.

Ни годна вд щастя ся вдержати,
Она вд Полани пудыйшла,
За пличї ї убыйняла,
И зачала аццяк казати:

“Поланько, свашко дорогинька,
Минї ты родна, золотинька,
Митю Пуцатого найди,
И каммайскоро приведи.

Дам гроши тuлко кuлько треба,
Лем я ся надїву на тебе –
Убмый, вбери го, начутруй! –
Обы на вичuр быв ми туй!..”.

Джумак гроши бере з тапловкы,
Дає Полани гроші вті,
И просить ни тягнути довго,
Ай нараз бігти до Миті.

Поланя yшла. Йся упстaла:
Свербить пизда, горять цицькы –
Вдовици мойuв серце палять
Сяті за єбаня думкы.

ГЛАВА ПЯТА

В паскунно лепавuм, студенuм
Хлїві – на стыку двох путuв –
Жив вічно пяный, здоровенный,
Из пoпuв угнаный фаттuв.

При тuм, што жив там сиґіньово,
Ищи єден мав ґанч страшный –
Тuйтакый в мийтер довжины
Пуцак из бовтков двакіловов.

Курвы, фыскы, ци льoфы в тїлї,
Як молоді, так постарілі,
Кой лем уздрять аттакый руд,
За пічї ймляться й ни давуть.

Аттак єден, самый-саменный,
Никым ни любленый ввuн жив.
И, клянучи свuй хуй товстенный,
Біду у палинцї топив.

Язык за зубы ни заперти,
И много тко розповідав,
Як пuп Митьо хуйом до смерти
Страшных курвuв двох заєбав.

Туй мушу мало удступити,
И розказати вам за вто,
Якый быв панськый, ґаздовитый
Рuд, из якого йшов Митьо.

Всьый рuд Пуцищовых прадавный
Ннись мало кому завтямкы:
Йих чилядь, слугы, зимлї, стайнї…
И – величезні пуцакы.

Из поколїня в поколїня
Переходили вты хуї,
Гикой вuтцuв благословіня,
Ги головноє у сімї.

При корольови Матяшoви
Пуцище Иоанн служив.
Ввuн пуднимав хуйом гордовы,
Чим короля до слыз смішив.

Як Терка закорольовала,
Пуцище так шорив дїла,
Што не лем му пизды давала –
Званя му маршала дала.

Кой проты королевы злобно
Быв заговор ся учинив,
Пуцище пуцов, гикой довбнив,
Всьых заговорщикuв побив.

Айбо навхтема всї казали,
Ош йсї Пуцищі дуракы,
Бо гет багатства проєбали –
Упсталися лем пуцакы.

Дїды в Митї… слугами были,
А втиць му вже служив попом,
Лем быв хuснавный ни кадилом.
Ай жилавым товстым хуйом.

Митьо майперво быв манахом –
Хрестив манашок пуцаком.
А пак – попом. Потому з маху
Став кым мав стати – єбаком.

ГЛАВА ШЕСТА

Як вичuр тот приходив довго! –
Вже, відїлося, ни прийде,
Ни буде гостя дорогого…
И час штось так потихы йде…

Вдовиця иппен ся помыла
В мняккuв дербанковuв водї,
Й на всякий случай помастила
Губнов помадов по пиздї.

Она ся пуцы ни страшила –
Чим устрашиш ї, молоду?!.. –
Та дись в души штось мало было –
Боялася лем за пизду.

Туй чілінґuв, ги серце, дзинькнув,
Ткось чіжмами задурконїв,
И двирї вткрылися вхuдні –
Там быв овuн: злегка пянинькый,

Убмытый, вбраный, моложавый,
На губах усмівка блага…
Уповїв голосом хриплявым:
“Митьо Пуцище, ваш слуга”.

Вид мав овuн лиґіньоватый:
Хоть, витко, брытвався ножом,
Знав чuлку добре зачесати…
И пахнув мылом, не – гuном.

“Йой, як йсе мило… Я так много
Начулася за ваш…!” – Вдова,
Гибы ся ганьблячи нимного,
Послїднї змовчує слова.

“Я сам ни годен выхваляти
Мuй дар природный, й дїла вас
Майлїпше раз спровбайловати,
Гикой учути дисять раз!.

Аццяк бисїдувучи дале,
Вна здрить на нього, ввuн – на ню,
Айбо єдно на гадцї мавуть –
Як скорше начати єбню.

А докuть пара бисїдує,
Поланя в закуток зайшла,
Вчинилася, ош нич ни чує,
Й сплїтати штримфї зачала.

Хоть нич ни сталося щи дотuть,
Вдовиця млїє и дрыжить,
Кров йuв кыпить, ги гuрськый потuк,
И жажда д єбаню палить.

Она погладила го благо.
А вбы увідїти тот крам,
Руков полїзла му в пачмаґы,
И розщuнкала иппен там.

Митьо здрыгнувся вд сього вшыткый,
А флыздрик страшно яв рости:
Ги катуна став перед битков –
Твердый, довженный и товстый.

Сисе вдовиця добре вздріла,
Шепурднулася по пиздї,
И зашептала тихо, мило:
“Терпіти доста – Митю, йдїм!”

Топанкы зверла з сукманами,
И цицьколайбик мече гет,
И вже из голыма цицьками
Веде Пуцища в світ верет.

Митьо учув на што ввuн годный:
Хуй у руках ни нuс, ай тїг –
Гикой из смертоноснов довбнив,
Ввuн на вдовицю налитїв.

Хоть бігали, ги на пожарі,
Айбо на постели ї ймив,
Овuн йuв ногы розчепарив,
Й з усього маху засадив.

Вдовици нараз пuлло стало,
Гикой бы руд у ню запхали:
Хоть ни кынеся, та реве –
Усьых сятых на помuч зве.

Вна верещить – Митьо ни чує:
Всьым тїлом лuг на ню, ги вuл,
И нич ни слухать, лем фунґує –
Все глубже пхає білй кuл.

Поланя штримфї вже ни яже –
Прислухуєся – што тото?!
И, дрыжачи уд страху, каже:
“Видав ї заєбав Митьо!”

Встає Поланя, хоть йuв страшно,
Онь нuг ни чує пуд собов,
Айбо заходить, нивояшна,
Туды, де чиниться любов.

И што вна видить? Удовиця
Ревати вже ни має сил.
Но, а Митьо пиля гузіцї
Все глубже пхає довгый кuл.

Обы вдовицю вбаранити,
Поланя ймилася аттуй
В гузицю йглиями го бити,
Колоти в яйця и у хуй.

Митьо ся пудняв – льву подобный,
Поланю туй такый вбалив,
Й товстенным хуйом, гикой довбнив,
В єден страшный удар убив.

Ай туй вдовиця ся схопила –
Она ищи была жива! –
Митю за яйця ухопила
И удорвала уба-два.

В Митьови было мало духу,
Хоть на ногах ледвы стояв,
Хуйом вдовицю вбив, ги муху,
И такый сам мертвый упав.

ЕПІЛОГ

Над сим заплакали бы й вы –
На рано там найшли три трупы:
В болотї крови труп вдовы
З пиздов розорванов до пупа,
Лежав труп зводнї долuлиць
И труп Пуцищі без яйиць.

ЗАГОЛОВКЫ | Пишіть! |

© Иван Петровцій , 1996

Hosted by uCoz